«Костянтин Степанков. Спомини після життя» -- так називається документальний фільм Віктора Олендера, презентований у Київському будинку кіна.

Є дві частини твору, але друга якась надто ахудожня, масивна і скоромовна.

Що ж до першої частини – це повноцінний художньо вартісний документально-філософський твір.

Автор веде оповідь непоквапно, вписуючи героя у контекст епох і людей. Дуже доречний монтаж Артема Сухарєва – кінохроніка вписується у канву кінорозповіді, як хроніка особистого життя героя. Дуже вдалими є кіноцитати, які показують глибину українського --українного -- мислення навіть за тих нещадних умов совєтської окупації. Мрії про великих режисерів у снах – це сила.

Кульмінаційним моментом твору є історія з демонстрацією у рідному селі героя фільму «Человек с киноаппаратом» Дзіґи Вєртова. Високий клас зйомки, спецефекти. І раптом – монолог простої української селянки: «А де ж ти був у 32-му році зі своїм кіноапаратом? Коли ми з голоду пухли. Коли мої четверо дітей повмирали. В мене все вигребли, щоб ви -- дармоїди – нарешті наїлися. Ви з'їли моїх дітей.» Це і є українське мислення, яке збагнути не годна жодна антиукраїнська сила.

Одкровенням для глядача буде початок життєвого шляху актора – і його справжнє прізвище Волощук, і його репресований тато-священик, і втеча від нього матері, і патронат над ним Амвросія Бучми.

Фільм викликає чимало думок, бажань, порозумінь.

Українське кіно є. Хоч сам фільм – суцільний реквієм за кіностудією імені Довженка.

Але будь-який тунель коли-небудь закінчується. І світло вдарить нам у лице. Лиш будьмо до нього готові.