З приємністю подивився фільм Олександра Кирієнка „Помаранчеве небо”. Це фільм настрою, фільм-ностальгія, фільм-казка – добра і приємна.

Помаранчева революція стала матеріялом і тлом для любовної історії двох людей з ріжних світів – київський мажор і львівська дівчинка, активістка патрійотичного руху. Але вони живі люди, мають розум, характер, самостійно мислять і діють самостійно.

Звичайно, до Шекспірівських Ромео і Джульєти тут далеко, фінал дещо збабраний, чесний Мороз біля палатки з Ґонґадзе – просто святотатство, бо поганий з нього актор. Як і політик.

Але є чудово виписані діалоги, вдалі філософські і психологічні епізоди (однаковий психотип батьків і матерів, готовий до всього мент біля мосту, характери київських мажорів тощо).

Коли я кажу, що у фільмі багато настрою, то я маю на увазі наскрізь поетичну поїздку до Львова – листя, яблука, щасливий сон дівчини, нічний переїзд.

Дуже вдало показано мажорське середовище, як вершки панівного класу, якому байдуже до землі, народу, людей – тільки гроші і комфорт свого особистого існування. Це дуже сильно і повчально – здається, в російському кіні так мажорів не бив під дих ніхто. Навіть у геніяльній роботі Філіпа Янковського „В двіженії” ідеться про внутрішні проблеми мажорської тусовки, а не про її чужість і чужість її цінностей на землі, де ці цінності не мають жодної ваги.

Російська і українська мова упереміш – досить органічна річ, бо характеризує героїв, герої живуть кожен у своїй мовній стихії, і це різні мови, але повноцінні і рівнозначно самодостатні.

Особливо варто сказати про еротичний епізод – штивний, елегантний, естетично вартісний.

Фільм „Помаранчеве небо” – то властиво кінороман, бо протягом фільму герой розвивається, він ухвалив рішення самостійно, а отже – перестав бути татовою власністю, татовим товаром.

Треба відзначити чудову гру Геннадія Чєндяйкіна (оце заброда, оце монстр) і Олексія Вертинського (трохи традиційно покривлявшись у стилі вистав Мойсєєва, актор виходить на серйоз, на глибину, на тонке нюансування характеру).

Особливо відзначу гру Лідії Оболенської та Олександра Лимарєва – вони витягли на своїй харизмі, акторській майстерності і чисто людській привабі весь фільм. Це вже зірки, їм треба дати побільше роботи – у фільмах і серіалах.

Загалом досить добре враження. І головне – Олександр Кирієнко показав, що можна і треба знімати в Україні про українців силами самих українців хороше і різне кіно: це цікаво, вдячно, захоплююче і перспективно.

Маємо подякувати режисерові і його команді за вагомий прорив з духовної резервації в телепросторі, яку нам дарують щодня Пінчуки і іже з ними.

Хєра з два, ґаспада аліґархі, бо далі – „Прорвьомся”, „Штольня” і т.ін. і так до нескінченності.