Ніхто не боїться "Мамая". Спокійно сплять українські режисери: нічого видатного, помітного, вартого уваги не з'явилося. Інакше не було б у нас вже Олеся Саніна…

Навіть якщо розглядати "Мамая" на тлі багатьох вітчизняних фільмів, що відкрито працюють проти своєї рідної землі (а таких немало), і то він виглядає до болю невиразним патріотичним бубонінням. Чим продовжує прикру тенденцію в сучасному українському кіні, коли стрічки патріотів безпорадні, - а вправнішими виглядають, хоча й не набагато, замовні роботи продажних режисерів та українофобів.

У фільмі "Мамай" нема єдиного сюжету. На жаль, не поєдналися три історії про два народи, - ні про український, ні про кримсько-татарський так нічого доладно й не сказано. Натомість, яскрава картинка, невиправдані кодування і підтексти нагадують стилістику українського кіна початку 60-их, але драматургічні мудрування та розуміння міри автора дають підстави говорити хіба-що про довжелезний і нудний кліп.

Доповнює це враження модна музика, що виглядає щонайменше претензійною, бо лунає з першої хвилини, - з титрів, і до останньої. Те саме й з картинами козака Мамая. Знято їх чимало. Вони вражають, але, пардон, це інше мистецтво. Органічно поєднати зображення, музику, фольклорні джерела режисеру так і не вдалося. Він працює у стилістиці, що їй властиві колажі та цитати, залучення творів інших мистецтв, просте фізичне додавання складових. Якщо це своєрідний кліп, бі-бі-сішний серіал, то може бути… Якщо ж фільм, то ті ж картини Мамая у фільмі виглядають спекулятивно, - не вельми елегантною спробою затулитися, врятувати кіно за допомогою сакрального для кожного українця живопису. Власне, і назва видається спекулятивною. Були б це - "Три брати азовські", їй-бо було б краще, усім… Словом, і у випадку з музикою, і з картинами, і з епосом, і з назвою почавши з барабанів, мусиш закінчувати петардами…Автор же відмовчується.

Ось такий кіноопус, що його вихваляють. У нас це дивина, у світі ж поширене явище: "ножиці" між нагородами, певною опінією і справжньою мистецькою якістю. Однак, розголос про "Мамая" справді знаменний. Він свідчить про становлення ідеологічних структур української держави: цілісної системи інституцій, громадських організацій, видань, впливових діячів культури, в тому числі й за кордоном, словом, - лоббі, слава тобі, Господи! - що разом спроможні нарешті одностайно нав'язувати всім свою думку, призи на фестивалях, номінацію на "Оскара" та цінності держави поза її офіційними приписами і нормами.

Ну, як у людей.