Андрій Шевченко, усупереч існуванню свого іменитого (у футболі) тезки, став телезіркою завдяки своєму талантові, харизмі, розкутому поводженню перед камерою, продуктивному і незашореному творчому мисленню. У показному ряду (Євген Глібовицький, Ігор Слісаренко, Алла Мазур, Павло Кужеєв, Роман Скрипін, Олександр Піддубний) він не губився, і це втішало, бо свідчило про прихід в українську телевізію молодих, цікавих і перспективних українців, для яких Україна - не географічна назва і не порожній звук, а їхня радість і їхня біль одночасно. Було шкода, що тимчасова політична кон'юктура витіснила більшість цих цікавих людей з телевізії - їх там дуже і дуже не вистачає.

Сильним і зваженим був виступ Андрія Шевченка на парламентських слуханнях по цензурі, який засвідчив прихід у публічну політику сильного гравця з поставленим голосом і певністю у собі. Єдине, що дратувало (дратує і понині, до речі) вживання виразу "ця країна", "в цій країні" замість в Україні, в нашій країні, в моїй країні. "В цій країні" можуть казати чужинці, тимчасові люди, для яких не суть важливо, де робити гроші - в цій країні, чи в іншій. Для Андрія Шевченка вживання цього виразу неприйнятне, неприпустиме і, якщо хочете, непристойне.

Своїм фільмом "Обличчя протесту" Андрій заманіфестував себе, як сильного кінорежисера з потужним художнім мисленням, що виходить за рамки тимчасового, непосутнього і неукраїнського. Його фільм я б поставив у один ряд з "Владою соловецькою", "Чи легко бути молодим", "Цегляним прапором" - відомими радянськими гітами часів горбачовської перебудови.

Фільм про акцію "Україна без Кучми". Але Кучма, як і політики його епохи, тут мало присутні. Кучма є як міф, як метафора, як привид - і це правдива квінтесенція реального відриву президента від народу. Гірким сарказмом у фільмі виглядають добре вгадувані і в міру вгодовані постаті "провідників україншької нації" Івана Федоровича, Миколи Григоровича, Віктора Андрійовича. Ноу коментс.

Нема у фільмі і ляльководів - ні тобі Волкова, ні Бакая, ні Пінчука, ні Суркіса-Медведчука, але вони постійно присутні - подекуди навіть бачиш ниточки, тонкі і прозорі. Нема у кадрі і зарубіжних добродіїв, але вони теж неприсутньо присутні.

Якби цей фільм знімали радянські документалісти, які нам дісталися у спадок, то вони б дали кінохроніку, коментарі політиків - тай по всьому. Андрій Шевченко та його команда вибрали інший шлях - вони показали героїв і учасників акції крупним планом: на боці влади (міліціянт Олександр Савченко, керівник групи Беркут Андрій Чабан), на боці "революції" (унсовець, що сидить у тюрмі, учасники походу на Київ, селяни, що їх дорогою прихистили і нагодували, Тетяна Чорновіл), організатори (Володимир Чемерис, Юрій Луценко), один шістдесятник (Євген Сверстюк). По обидва боки - українці, яким нема чого ділити і нема чого бити одне одного. Андрій Чабан з гіркотою каже: ті, що сидять у СІЗО - герої. А я тоді хто? Я робив свою роботу. Але вони - герої. А я ж тоді хто? Це питання - для кожного: кожен українець має себе так запитати - хто я, що я зробив для України і де моє місце в моїй Україні?

Камера безжальна: вона показує все, що не можна стерти, переробити, пережити наново: і видно театр, видно режисуру, видно безвідповідальність організаторів за свої дії і за долю людей, яких вони ведуть за собою. У словах Сверстюка вбачаю безсилля і абсолютну громадянську вичерпаність шістдесятництва як міфу. Те, що йому видається народною революцією, бунтом проти системи було добре поставленою і добре фінансованою акцією, і це добре видно у фільмі. Противагою старій гвардії (її речником є Сверстюк) у фільмі виступає Євген Глібовицький, який став виразником іншого покоління з незашореним мисленням і гострим відчуттям українного.

Важливим уроком фільму Андрія Шевченка є його безжальність у показі (крупним планом), як беруть під варту (брутально, гидко) тільки за синьо-жовтий прапор чи вживання української мови, як змітають синьо-жовту фану до сміття, як ту фану топчуть ногами і на ній лишаються сліди від чобіт. І це та фана, за яку відданно мільйони українських життів і пролито море української крові. Ці образи виростають до художнього узагальнення, яке чітко характеризує сучасний стан українського в Україні: час окупації не минув, українці в Україні розмежовані, бо це комусь треба і це комусь вигідно. Кому? Вгадайте з трьох раз. Але не це головне, головне інше - автор фільму ставить перед глядачем масу питань - при чому робить це мовою великого кіно - образно-візуальною палітрою - і основним серед них є українське як невирішена проблема.

Отже, поки не буде вирішене українське питання в Україні - нічого не буде: ні економіки, ні культури, ні політики.

Від кого залежить? Від усіх разом і від кожного зокрема.

На презентації фільму Андрій Шевченко попередив, що фільм не дає чітких відповідей - і це правда. Але ж, сапієнті сат.

Тому, на мій погляд, основні уроки фільму "Обличчя протесту" такі:

1. Політичних в'язнів треба негайно випустити, вибачившись перед ними і компенсуючи їм ті втрати, яких вони зазнали. Докласти до цього максимум зусиль мають і влада, і опозиція, і організатори акції. Інакше - їм не місце в українському політикумі і в них немає морального майбутнього.

2. Українцям треба негайно відкинути все несуттєве і об'єднатися на базі українських інтересів - нагальним як ніколи є гасло "Здобудем Україну або загинемо в боротьбі за неї".

3. Знайти в українському середовищі вольового, харизматичного, відповідального, цілеспрямованого лідера, який і словом, і ділом поведе за собою націю до влади в Україні.

Фільм знято на кошти фонду "Відродження", але це український фільм, що відстоює українські інтереси. Його треба пустити в телеефір і в кінотеатри, його треба повезти на міжнародні кінофестивалі - він того вартий.

І ще одне. В одному з номерів "Ділового тижня" Марк Артемов слушно зауважив: "…в Україні існує яскраве покоління 30-літніх, на якому не виснуть гирі відповідальності за минулі гріхи і яке занепокоєне не реабілітацією, а самоствердженням". Очевидно, саме з цього покоління і вийде повноцінний лідер української нації. Коли? Китайці слушно радять, не тягни рис за стебло - сам виросте.