Роман Володимира Лиса «Острів Сильвестра» наводить на певні роздуми про те, що автор, маючи безперечний літературний талант, певну майстерність, все ж не може дати літературі повноцінний літературний шедевр.

Чому?

Спробуємо порозмислити на цей темат.

Початок чудовий і багатообіцяючий, а головне – лапідарний: «Він приплив на острів і застрелився». Потім до цієї фрази додаються інші слова, що додають певні нюанси, але суть не міняють.

Далі в романі читач отримає і художні деталі («А надто в тому, що пропонуєш ти. «Що пропонуєш», -- луна десь далеко-далеко вмирала», «Сильвестр плив на старому розсохлому човні до острова посеред лісового озера», «Дешевий фарс (…) Дешевий, але куля в рушниці справжня»), і образи («Я був тим птахом чи мої почуття?», «мій страх виростає зі страху змії, яку піднімають над ущелиною, яка летить у ще більше провалля, бо хіба небо над нею – це не те ж саме провалля, ще бездонніше, насправді бездонніше?», «Час, що виростав із його свідомості», «Крик, що виростає з мого мовчання, хтось обов'язково почує») , і психологічні шкіци («Випрати мою пам'ять», «Він перед тим перейшов незнайомим селом. І був незнайомим сам собі. Чужим…», «Щось підказувало їй, що вона програла своє життя. Програла завчасно…», «раптом похолола – невже їхня спільна пам'ять належить тільки їй?», «Тобі тепер буде легко жити, дуже легко. За суками не сумують», «не посміла ні сказати, ні запитати», «Він вмиратиме од неможливості стати іншим і не зможе навіть померти, не те що переламати себе»), але не отримає головного – шедевру.

Шматок про Олену Бурдаш (яка запевне є прототипом малярки Яніни) достатньо сирий і непереконливо переказувальний.

Шматок про зайців провисає – химерність тут невмотивована. І це крок назад у порівнянні з подібними речами Володимира Дрозда («Білий кінь Шептало») чи Валерія Шевчука (цикл химеріади).

Дуже добре, стильно, вартісно і глибинно художньо виписаний розділ про монаха, проте це початок нового сильного, вартісного, повноцінного і повнокровного роману. В «Острові Сильвестра» цей шматок губиться, нічого не додаючи романові.

Ще одна особливість прози Володимира Лиса – вона потребує художнього втілення або в кіні, або на кону. І оця недовивершеність, притаманна кіноповісті альбо п'єсі, дає про себе знати.

Властиво, Володимирові Лису треба визначитись – або стати майстром великої української прози, або повернутись в драматургію і знайти себе там.