На запитання Літфоруму і газети "Слово і діло" відповідає відомий український письменник Тарас АНТИПОВИЧ.

Розкажи про себе, про свою родину. Звідки родом, хто батьки і т.д.

Я народився в Полтаві в родині журналістів. Там і прожив до 17 років. Маю двох братів. Я - наймолодший. Батьки - українська інтелігенція, тому мовний і психологічний бар'єр із полтавським середовищем у мене з'явився ще в дитинстві. Тобто я говорив у початковій школі суржиком, як усі, - підлаштовувався. Але що старший був, то складніше було не говорити українською.

Полтава - це така метафізична піхва України, яка колись родила геніїв, а тепер мохом поросла. Я не люблю це місто. Воно, попри весь сучасний марафет бутіків і маркетів, відгонить совковим декадансом.

Де вчився?

За родинною інерцією я обрав факультет журналістики. В принципі, мені було байдуже, куди вступати - щось мало бути гуманітарне. Просто на журналістику можна було вступити за конкурсом юнацьких публікацій, без іспитів. Конкурс називався «Шанс», його вже не проводять. Він діяв на два факультети: львівський і київський. Я поїхав у Львів - класне місто для навчання, класне середовище. Хоча для комфортного життя там замало води і чесних роботодавців.

Що тобі дала робота у газеті по-Київськи?

Дала передусім чітке розуміння того, що я - не журналіст за духом, що мені 99 відсотків новин не цікаві. Крім того, в наших умовах журналіст часто стає таким собі ретранслятором лайна, продукованого правлячою псевдоелітою. Я працював у культурно-розважальній тематиці, але й там повівало тим же.

Як прийшов до письменства?

Художні тексти - як вода у крані (або вона є, або її нема). Відкрив кран у 28 років і... прийшов до письменства.

Романом в українській літературі дебютував тільки Роман Андріяшик. Але він, опріч романів, узагалі нічого не писав. Ти теж дебютував романом. Як визначився з жанром?

«Мізерія» - це все-таки недороман. Я її вважаю повістю. Теми, означені в ній, не розкриті повністю. Там є певний дисбаланс форми і змісту. Зараз я писав би це інакше. Так що з жанром «Мізерії» визначитися непросто. Але видавцям зручніше писати на книжці «роман». Вважається, що романи краще продаються. Тому зараз романами називаються не лише повісті, а й цикли оповідань і навіть окремі оповідання, новели, роздуті потоком свідомості до 200-сторінкового обсягу...

Проміжок між першою і другою книжкою невеликий. Це означає, що ти став усвідомленим письмаком?

Це означає, що я писав, поки писалося. Зараз узяв паузу. Я людина сумнівів, я сумніваюсь навіть в основоположних речах: бути чи не бути? вірити чи не вірити? заробляти чи лежати на печі? писати чи не писати, врешті-решт... Зараз навколо є велика концентрація бутафорій, слово знівельоване маніпулятивною інформацією, піаром, рекламою. Складно вірити в себе в цій каналізації. В Україні дедалі більше письменників, а справжнього задоволення від читання їхніх творів дедалі менше.

З іншого боку, я дійшов висновку, що важливіше бути гарною людиною, ніж гарним письменником, чи письмаком, як ти кажеш. Не так важливо, пишу я чи не пишу. Важливо, щоб я не озлобився і не їв людей живцем.

Якою буде третя книжка твоєї прози?

Туди гарантовано увійде сентиментальна повість «Лох» (уже написана) - про сучасного святого. Щоправда, оскільки нині все здрібніло, то і святий доволі дрібненький вийшов. Але від того не менш зворушливий. Я взагалі люблю своїх героїв, якими би нікчемними деякі з них не здавалися.

Як ставишся до критики на свої твори?

Зовсім розгромних рецензій не читав, були здебільшого доброзичливі. Загалом же, ніхто не любить критику (коли критик доводить, що ти облажався як автор). І я цього не люблю, але, сподіваюся, мені вистачає розуму відрізняти слушні думки від рикання навкололітературних канібалів.

Побажай щось нашим читачам.

Бажаю менше сумніватися. Вірити, але не боятися і не просити. Берегти в собі лагідну тварину.