Про роль помаранчевого кольору в українській історії будуть чесно говорити тільки наші наступники. Проте можна ризикнути і спробувати зробити це передчасно, бо вік сучасників короткий. А ще цікавіше оцінити сучасніть очима наших дідів і батьків, які вже відійшли, але в нас ще живе пам’ять про їхнє живе бачення світу. На українському Заході помаранчевий колір колись знали лише запаношені міщани і слово “помаранча” крутилося і смакувалося в дуже обмеженому колі вжитку. Простолюд, тобто більшість українців, знав “цегловий” колір, з наголосом на “о”, тобто колір випаленої цегли. Колір цей знали переважно жінки як колір ниток для вишиття і в побуті деінде він майже не зутрічався. Тепер спробуймо уявити собі здивування воскреслого жителя тих часів, що раптом опинився на київському майдані, прикрашеному помаранчевою символікою.
-Та це ж не наше! А хто ті люди з цегловими фанами?- сказав би наш вельми заскочений предок.
-То Помаранчева революція, вуйку!-пояснив би всюдисущий галичанин-Ходіть з нами!
-Не піду, -сказав би предок,- бо ви якісь “цеглові”, не синьо-жовті, українці!
-Так ліпше, вуйку, бо єднає схід і захід одним кольором, - не вгавав молодик , обвішаний помаранчевими стрічками і символами.
-Ні, чоловіче, в нашому прапорі наша сила і держава, і зрадити це не сміє ніхто,- похитав би головою предок, - українці не мають бути ні цегловими, ні бурячковими, а мають бути нормальними синьо-жовтими українцями, а ці ніби здуріли…
- То, вуйку, вибачайте, ми хочемо бути європейцями, нам сказали, що так гарно і по-новому, -радісно видихнув новий українець
- Ні, «цеглових» українців світ не видів, заберіть мене звідси від свстида! – тихо-сумно проказала проява нашого предка і пропала в мареві вранішнього сонця, що піднімалось над Майданом.
Хто зна, може предок мав рацію, бо відлітаючи туди, він з висоти пташиного польоту бачав Помаранчевий майдан таки синньо – жовтим від незліченного числа державних прапорів. Напевно від символу і кольору залежить увесь національний настрій. Назва теж теж повинна визначати суть. Якби протестний український майдан назвали Національним чи Синьо-Жовтим, чи просто Українським, напевно іншою була б його доля в історії і роль для нації, держави. Помаранчеве ж не є питомо українським, тому і обіцянки майдану сприймались як щось помаранчево-райське, що мало статись будь-яким чином, хоч як манна з неба. Це мало бути українське чудо майже досяжне, не одержати якого означало образити до глибини душі тих, хто його чекав, чекав, чекав…Байдуже, що не синьо-жовте, а помаранчеве, але воно мало бути, як райське яблуко-помарнча, як золота справедливість. Багатьом думалось- може з помаранчевим чи хоч яким новим кольором поталанить Україні, бо за синьо-жовтий стільки сліз і крові, крові і сліз! Своє синьо-жовте щастя таке рідкісне і так тяжко добувається, що сердешні українці як діти, не роздумуючи захотіли бути помаранчевими, хоч дехто крутив носом і хотів спитати чому, але боявся бути каменованим майже щасливою громадою.
Сидить тепер отой хтось з нас і думає собі, - Якби майдан назвали не Помаранчевим, а Національним? О, це інша справа, бо рішення Національного майдану – це вимога нації, до виконання якої причетні всі українці, громадяни України. Їх повинна реалізувати нація і гасла Національного майдану кличуть до дії націю, яка не жде сповнення рожевимх чи помаранчевих майданних обіцянок, а сама робить їх реальністю. А за обіцянки названого невластиво українцям цеглового чи помаранчевого майдану відповідає лиш той, кого зловредні політтехнологи відірвали від тіла нації, одягнули в сакральний помаранч і на трибуні він говорить як свій, а українська душа сприймає як «цеглового», потойбічно-високого і всесильного, неземного, хоч і слово його доходить до серця щирістю українця. Віра в не своє, придумане кимось чудо, у всесильну дію особи над нацією спокушає націю до гріха безвідповідальності, пустих очікувань і розчарувань. Чужа , не національного кольору цяцянка на цей раз подіяла на взірець доброї дози заспокійливого. Хтось дуже боявся, щоб на київському майдані не взяв верх дух українського націоналізму . Тому й українців спокусили і заспокоїли помаранчевим кольором. Видно працювали добрячі фахівці із соціальної психології. А мені шкода моменту. Даремно нас заспокоїли помаранчевим-цегловим кольором. Зарано заспокоїли і тому доведеться терміново повертатись до національного традиціоналізму в символах і кольорах і діях. Досить вже підживлювати одномоментну в історії національну кольорову переміну, яка була штучно накинута політтехнологами –залишити в минулому цегловий колір! Саме колір треба забути, зберігши суть і сенс Майдану і далі повернутись до звичних національних кольорів, поклявшись ніколи від них ні в політиці, ні в житті не відступати. Не знаю як кому, але мені з самого початку виборчої кампанії Ющенка було неприємно бачити штучно приліплений помаранч. Раз обираємо народного президента з українців, той не повинно було бути інших кольорів, аніж барв національного прапора. Можливо це була помилка політтехнологів, а може й зумисна технологія денаціоналізації протестного руху українців, яка зашкодила президентству Ющенка і заклала чимало проблем на майбутнє української політики. Не було б помаранчевого кольору, не було б політичного поділу українців «на цеглові» і біло-сині. Якщо нам пощастить, холодний кризовий дощ змиє з української душі не наші кольори, все штучне відійде і залишиться лише синьо-жовтий Прапор і Тризуб.
