Читачі є різні – акули, амеби, піраньї, кити. Письмаки готують їм страви. Інколи творять планктон. Для китів. Щось такого подібного нагадує роман Оксани Луцишиної «Сонце так рідко заходить».

Романові більше б личила назва коротша – «Сонце заходить». Це б одразу відсилало довчіпного читача до Шевченка («Сонце заходить, гори чорніють», «Ой високо сонце сходить, та низько заходить») і задавало б тон, співмірний з ритмом Оксаниної прози.

Ми вже писали про її книжку новел «Не червоніючи». У романі вона собі не зраджує.

Це роман для вдумливого читача, який не просто читає, а проживає книжку.

Найбільше авторці вдаються українські середовища, де характери живі і в живому просторі українських реалій. Американські реалії дистильовані і не прожиті автором.

Приємно, що Оксана не відрікається від закарпатського колориту – герої, архітектура, мовлення.

Є в романі чимало поезії («хотілося пити, а дощ – це вода», «розслаблений легіт», «наближався чийсь неголосний зимний сміх», «сливоокий»), експресії («Відпусти її негайно! Відпусти нас обох!», «Заважало все, навіть власна шкіра»), неперебутнього життєвого досвіду («…У мертвому тілі повно живих клітин, і кожен живий повсякчас помирає: відлущується шкіра, випадає волосся», «Поки нема смерті, є ми, а коли вона приходить, нас уже немає», «батько радів, що нащадок нарешті при ділі, матір раділа з того, що радів батько», « «Досить думати»», -- обірвав себе Адам. Бач, оце вже додумався до того, що зіпсував собі настрій», «все можна стерпіти, якщо в якості компанії маєш себе самого», «немає влади без повстання, так як немає світла без темряви; сонце не може не спалювати, і цар не може не вбивати, царюючи…», «Сонце – велика й істинна справедливість»).

І все ж роман видається планктоном – набором подекуди сирого матеріалу для компактнішого, зграбнішого, художньо виваженішого твору. Та й герої статичні, а роман в тому й полягає, що в ньому герої мають бути у розвитку – закон жанру.

Тож чекатимемо від Оксани Луцишиної нових романних звершень.