Після «Святіванських вогнів» у львівському «Каменярі» львівська ж «Піраміда» потішила уважного прихильника української малої прози книжкою новел Івана Керницького «Герой передмістя».

Новели він писав ще у свій львівський період, а видавав їх у світ добре знаний видавець Іван Тиктор. У сій книжчині зібрано твори, писані автором на еміґрації. Таланту авторові не бракувало і там, а ностальнійно болючі спогади дають гарну картину передвоєнного Львова з його батярами, поліціянтами, ксьондзами, міщанами і перекупками.

Авторська мова досить яскрава і доречно штивна: «оподалік», «кам'янички», «з неї виставали», «моторні вусики», «люб'язливо», «штубачина», «Кляво є! А то буде пацалиха!», «дондер би їх свиснув», «кухонна помивачка», «дивниця», «шкарпи», «знютовані», «хатраки», «парканець», «прикуцнувши», «О, я цього не пущу кантом», «клява цьмага», «позамісцевий злодій», «дінтойра», «однозгідно», «дружня виміна думок», «п'яний в шток», «швімки», «перошкряб», «брукову пресу», «на огвізді», «струже варіата»

Але тут важлива не тільки мова, а й світ львівських вулиць, характери, звичаї і легко зрозумілі кожному українцеві українські архетипи - «ніч виганяла з хати і ніч до хати приганяла», «чортеня в хлоп'ячій шкурі», «щоб сполювати собі щоденну мишу, яко же полювати мишей єсть собачий обов'язок кожного кота!», «двічі шмаркнув у кулак», «сядь на неї окраком як на кобилу», «вміння лазити по деревах приніс до Львова ще із села», «пахло вологою корою і мокрим від роси листям», «Ви ніколи не могли вгадати, коли Коґут був на службі, а коли ні», «одна штанка завжди була спущена «на погоду», а друга відкочена «на дощ»», «а кишеня як то кажуть полотном стала», «Гості вийшли з покоїв у городець зачерпнути прохолоди», «візьме мене за боже пошиття та й викине з хати», «На сусідньому перевулку заскреготали ґумові колеса по присохлому болоті», «по мишкував ще лисячими очками по всіх закамарках», «милуючись пахощами землі після дощу, пахощами вже трохи осінніми», «добуваючи слово по слові з сухого горла», «нині кацапи вікнами тікали», «його обвіяв ранішній гнилий холод», «він зміряв пана Макса, як гуцул смереку», «по шибках почав сікти скісний, кусливий дощ», «Пан Макс протер собі очі, а потім імлу на шибці, недовіряючи сам собі», «Славко був хлопець з ікрою», «змовив коротку молитву».

Керницький мислить українським містом - і це достоцінна вартість його прози.

А ще він показує високий клас іронічного ставлення до українських питань і української боротьби, що не заперечує трагічності і високого чину, а тільки підсилює їх («Поліційний агент Коґут», «Реванш пана Коґута»). Не без іронії автор показує і цікаві взаємини релігійного та батярського світів («Хрест з Еспанії»).

Пора би вже зібрати все краще з Керницького в одну велику книжку та й видати читачеві, най би тішився.