Час до часу доходять руки а очі до якихось книжок з полиці новинок. Ось і тепер черга прийшла до книжки новел Оксани Луцишиної «Не червоніючи».

У цій книжчині чимало прохідного і необов'язкового, або навіть вторинного.

Цікавий «Цвіркун» («Я хочу жінку зі справжніми грудьми, до того ж жінку, яка мене хоче», «хлопчина все ще думає, ніби на цьому світі можна стати режисером», «допиваючи ніч»), але не виписаний достатньо добре, а фантастичний елемент, не підтриманий реалістичною фактурою, розсипає сю новелу на пісок.

«Менада Маґдалина» розпочинається так, як «Емануель» Арсан закінчується: «Я хочу, аби вони взяли мене обидвоє одночасно, аби розтисли мене своїми набухлими прутнями». Але продовження ця еротично-сексуальна ескапада не має. Жінка шукає романтичного чоловіка, а всі її чоловіки шукають у ній побутову жіночку – для себе, коханого («він і власнив мене все так само доглибно»). Оксана вміє показати з глибини процес розвитку жінки, яка осягає себе через чоловіків і мислить живучи. Це такий собі жанр – «думок-під-думками».

«Анатомія огиди» -- це вивернута спіднім до читача брудна сторона позірно благополучного щасливого сімейного життя. Спочатку факт – жінка з благополучної сім'ї самохіть подалася до праотців, а потім -- монолог цієї жінки. Дуже незле.

«Намистина із чорного каменю» -- ледве вловимий ритм, який і творить цю цікаву новелу – «потанцював зі мною двічі, пітніючи своїми долонями у мої», «усім, що ти маєш, ти віднині завдячуєш смерті, і це дар, який ти не смієш прийняти, знаючи його справжню ціну. Недосвідчений солдат стає обстріляним асом, крізь кров і жах приєднується до общини задубілих, у яких, наче у в'язнів радянських таборів або у тих, дивись вище, менад, атрофоване співчуття, вони просто спостерігачі, їм уже все одно, виживеш – твоє щастя, ні – ну то ні, вони байдуже глипають на твої боріння, і тільки коли ти вже їх пройшов, коли ти вже на цьому березі, то приймуть до гурту, сунуть в зуби цигарку, тепер ти мужчина, чи жінка, чи козак, чи хто хочеш, це не так уже і важливо, зате тепер ти – з ними, місія виконана, м'ясо, гриби і, здається, морква, а зверху залити тістом». Цей ритм годі переказати своїми словами, це треба читати і всотувати в себе цей ритм.

«Довгий-довгий біг» -- вельми полегшений переказ дуже складної проблеми. Начерки є – «вважає себе оригінальною, будучи стереотипом», «мій розчарований відчай» -- але вони не розвинуті. Переказ – це конспект того, що могло би насправді художньо бути.

«Любий таточко» -- справжній шедевр української літератури останнього часу. Щільність письма, глибина психологічного засягу (характер доброї нікчемності, яка є твоїм татом, двох дівчаток, сусідки, злого генія парку вночі), контрасти доброго-беззахисного у жорстокому – жорсткому -- світі – ось сенс і зміст цієї новели. Авторка непоквапна, відсторонена, нещадна. Як результат – достойна, вагома і повнокровна художня реальність («конях-шарканях», «запах свіжості змішувався із запахом кави з молоком», «небо – бліде, високе, із пташиними криками у ньому»), яка стає достойним досвідом читача.

Отже, Оксана Луцишина поставила собі високу планку. Тепер її треба витримати.