Роман Олександра Вільчинського з геть невдалою, як на мене, назвою «Віаґра для мера», є зразком добротної прози і показує типове владне болото обласного центру в Україні.

Автор знає, про що пише, бо десять років пропрацював головним редактором міської ґазети в Тернополі. Запевне, ті, що дали йому таку можливість набратись вражень від їхньої діяльності, вже тричі пошкодували, але що ж – береш на роботу письменника – завше чекай художнього твору.

Мова автора непоквапна, розторопна, він зі знанням справи розкриває те, що на споді у провінційних «політичних», як вони думають про себе, діячів: «Ач, така маленька рибка й на такі великі яйці», «сьорбнути з цівки», «Згадавши про Кіцю й подумавши про твердість, міський голова стиснув ноги, але не відчув того, на що сподівався», «Дзиґониш вже, як та муха за шклом», «пішов як за море пішки».

Як геть вдалі у романі слід відзначити динамічний шматок «Одеса-Київ», особливо дотепну, легку, красномовну психологічно розмову з кацапом, порівняння журналіста з повією та деякі місця, в яких герой (а з ним і Вільчинський) починає медитувати – «коли живеш у примарному світі з примарними ідеями, то починаєш шукати якісь відповіді навіть у снах», «Минуле інколи повертається, коли його найменше чекаєш», «наче чиясь невидима рука, жбурнуло в обличчя жмут сухого листя. «Десь з ринви видуло» -- подумав він».

В деяких епізодичних персонажах красномовно вгадуються реальні люди: в Тюсі Кокотюха, в гавкаючому депутаті – Ратушний. Але ці нариси вогким олівцем не належать до вартісних і вагомих у романі.

Очевидно, Вільчинський – безперечний майстер української прози, але мусить щораз вибирати: чи бути в динамічній прозі (веселій, екшеноподібній, «у губатої Люськи , як він сам каже) чи все таки в інтелектуальній, непоквапній, з героєм сковородинівсьокого типу мислення.

І з назвою треба сім раз подумати а раз назвати – і влучно.

Успіхів.