Філфак Київського університету імені Тараса Шевченка знає чимало постатей, нипал, алканавтів, видатних людей нашої епохи етцетера енд етцетера і ще раз етцетера. Не всіх їх там люблять, але всі їх пам'ятають.

Олександра Стусенка з Бара, що на Вінничині, не помітити було нє магчима: вічно сонний, усміхнений не до речі, гострозубий, коли пише щось чи мовить про літературу.

Його зразу охрестили гумористом, хоча гумор цей дуже специфічний (до нього так само творив себе в літературі його земляк Анатолій Бортняк). Але Бортняк не тямить чорного гумору, в цьому й ріжниця між сими двома письмаками.

Цикл віршів про малу батьківщину, що відкриває його віршовану дебютну книжку «Перший зуб» -- парад привидів у Барі – доволі цікавий. Словник Грінченка визначає се слово як мокре місце поміж горбами, Стусенко дає можливість читачеві відчути се у слові.

Інтімна ліріка – вагомий продукт випускника філфаку. Технарям того не збагнути і не втямити.

Нещадний Стусенко і до поетів – і як пародист (досить влучні витвори сього жанру – на Дмитра Кременя, Павла Мовчана, Миколу Лукова, Віру Балдинюк та Олексу Довгого), і як, власне, поет: «Якщо нічого він не творить – То на трибунах маячить. Він пише гірше, ніж говорить, Говорить гірше, ніж мовчить».

Хочеться побажати Стусенкові прожити в літературі так само свіжо і світло, як свіжо і світло звучить його книжковий дебют.

До речі, поки чекалося до писання цієї рецензії, Стусенко уже встиг видати книжку новел. Ну що ж, казав сліпий – побачимо. А як побачимо, той прочитаєме. А як вже прочитаєме, то обов'язково напишеме.