Історію конче треба знати, особливо недавню. Початок минулого століття для українців є дзеркалом сучасності. І у цьому контексті життєпис Павла Скоропадського має когось отямити, а комусь відкрити очі на очевидне.

Працю Віктора Савченка «Павло Скоропадський – останній гетьман України» важко переоцінити.

Нащадок козацької старшини минулих віків, царський генерал, силою випадку він стає володарем України бодай на короткий час, хоч і при допомозі чужоземних штиків.

Він спершу не тямить свого українства, мовлячи: «В українців жахлива риса – нетерпимість і бажання домогтися всього відразу». Але потім стає українським гетьманом.

Автор життєпису має добрий стиль, говорить правду не тільки про Скоропадського і його час, а й про масонський підтекст тогочасної української політики.

Тато Павла мав набутий сифіліс, а самого Павла «за англійською звичкою чомусь ще у п’ять років одягали дівчинкою».

Скоропадський пройшов кар’єрний ріст у царському війську – від кадета до генерала. Влітку 1909 року він присутній на святкуванні Полтавської битви у Полтаві як нащадок козацької старшини, що воювала на боці Росії.

В часи української революції «Влада сама впала в руки гетьмана… і він упав, уперше відчувши її тягар». Савченко детально мовить про персоналії оточення гетьмана, даючи їм нищівні характеристики цитатами з мемуарів самого гетьмана та інших джерел. Ось характеристика часу: «міністри могли забалакати будь-яке питання», «Ще до утворення СРСР гетьман був готовий до такого проекту», «Пуришкевич з однодумцями нападали на гетьмана за його небажання сповідувати «білу ідею» й закінчити «малоросійський маскарад»», «1 жовтня 1918 року Скоропадський прийняв делегацію Всеукраїнського союзу хліборобів, представники якого зробили заяву про необхідність рівноправності російської мови в Україні та неприпустимості соціалістичного уряду в Україні».

Це вам нічого не нагадує?

Мені все.

Думайте, читайте, і не повторюйте помилок.