«Народився в Стрию, студіював у Львові і Парижі, дебютував збіркою віршів у Львові, першу повість дав до друку у Києві. Жив тривало у Варшаві. Згодом – у Закопаному, де й похований» -- так означив життєвий шлях видатного польського письмака Корнила Макушинського Станіслав Зелінський у році 1974-му.

Діточий роман «Шайтан з сьомої кляси» Макушинського – шедевр світової прози: легкий, світлий, неоднозначний, поважний і пожиточний для кожного читача, будь він підлітком чи і не зовсім.

Макушинський певний у собі, коли тче свою творчу нитку зі шкільної кляси аж до останньої крапки у творі. Випуклі характери, поєднання часів, розуміння дії як психологічних унутрішніх механізмів героїв, глибока польськість, уписана у ширший культурний контекст, двоїна у розумінні істинних і показних цінностей а скарбів – ось неповний перелік вартостей сього твору.

Характери героїв – Адася і Ванди, обох братів Ґосовських, пані Ґосовської, француза, бандюків, друзів Адася, ксьондза Кацуро – як і належить живим людям зі своїм голосом, плюсами а мінусами, своїм світорозумінням рухають сюжет сього начебто детективу управно, рвучко а вартісно. По дорозі Макушинський дарує читачеві і поезію («Оден з послів мовив жаром слів, а инший мав сльози ув очах», «блідий був як земля після першого снігу», «Чути було туркіт каміння, що спадало з учнівських сердець», «Три крапки по кожному з тих запитань були сльозами панянки. Не можна їх, правда, инакше як так показати у друкові тут», «у покоях спали лінивим сном старі меблі», «Адась почув серцем шелест сліз, що падають з тих слів», «про часи, що плинули медом і кров'ю», «у душах блакитніли надії», «з кождої новини точилися сльози і мерзли на морозі», «буду уласну душу тримати за горло, аби не пішла оід мене», «дві свічки по короткій хвилі оіддали ночі світлистого духа», «тільки злива гучала безперервним мокрим згуком», «виливаючи воду з вуст разом зі словами», «а день уже роззолотився ясно і чисто після учорашньої бурі», «обливаючи слова росистими сльозами», «у глибокій мисці золотився на столі мед -- золотою кров'ю літа», «літери і нелітери, напис і ненапис»), і філософсько-психологічну прозу («і найліпший колєґа часом має колєґу-ідіота», «найліпше розуміння нескінченности дає людська глупота», «часом однак і на бовдура спадає натхнення», «річ мертва уміє бути злостива як мавпа», «стрих є одвічним складом, сараєм, музеєм і цвинтарем», «невідкриті таємниці рухають світом», «темно було, як у пеклі, коли чорти сплять»), і легко усміхнену іронію («Треба шайтанського сприту, аби збагнути шайтанський задум», «Трафилося сліпій курці зерно, то уже мислить, же усі розуми поїла», «лайдацької кляси сьомої», «кляса мала на губах усміх оід вуха до вуха. Одні од лівого до правого, инші од правого до лівого», «пекельний хлопче», «Таким скорописом як твій варто писати вироки смерти, аби їх ніхто не міг одчитати», «перо-катастрофа», «Побіч стайні дрімав пес, напевно той сам, що його Ной забрав до свого ковчега», «небіжчику у відпустці»).

Серед сього усього раптом автора прориває дивовижна істина художньої творчости, яку кождому письмакові (ширше -- мистцеві) варто вирізати ножем на чомусь довготривалому і завше тримати собі перед очима: «Забагато талантів, замало чоловічого твердого характеру! От у чім річ. Робимо нерідко те, же до нас не належить, і робимо зле, хоча можем то робити добре. Нудить нас і нетерпеливить ходіння по землі, адже хочемо літати у хмарах. Багацько Янголенків є посеред нас. Ще ми не утяли простої правди, же оден моцний, непогамовний і твердий характер більше вартує як розвіяні таланти; зрештою і найвидатніший, найправдивіший талант без характеру буде завше бенгальським вогнем, що не гріє. Завалиться найчудовніший маєток, як не має міцної основи, якою є фундамент».

Стиль Макушинського – се стиль непоквапної оповіді, де головну скрипку грає людський розум, що не забуває про людську душу. Хвала розуму і почуттю – ось квінтесенція сього твору.

Але найголовніше, що дає Макушинський польській літературі – позитивного героя, певного у собі, що рухає своє і чужі життя. Се неправильний учень, з ним мають проблеми учителі, але він справжній, він лідер, він запалює і веде за собою. Помислімо, чи багато нам дала подібних героїв наша рідна література за усю свою історію? У тому то й річ.

Шкода, що українські тлумачі а видавці ще не подарували українському читачеві сього шедевру світової літератури.