Праця Івана Огієнка «Українська культура» вперше побачила світ у Києві у 1918-му році, проте актуальна дотепер. В ній автор арґументовано і достатньо вартісно розкриває тему зародження та розвитку української культури, пояснює причини та обсяги перетікання її набутків до Росії.

Кучма у своїй відомій книжці зазначив – «Україна – не Росія». Але в культурному плані Росія – це Україна – стверджує Іван Огієнко.

Його книжка прийшла до читача у суворому 1918-му році, коли Україна тільки спиналась на ноги соборності і самостійності, шукала себе і готувала себе до розділення з сіамським російським державним тілом. Красномовною відповіддю, як відомо, на ці намагання була діяльність п'ятої колони, підтриманої бандами Мурав'йова.

Огієнко будує свою роботу на культурному порівнянні двох народів і двох світів. В основі української культури – глибока, глибинна самосвідомість своєї гідності – національної і людської. Українець бере собі дівчину за дружину, одружується з нею, а росіянин – жениться на ній. В усі часи Київ був мозковим і духовним центром для московитів. Підтвердженням цьому слова Лазара Барановича: « коли з Київа, розумної голови, не дадуть поради, замовкне діло назавше».

Але Київ не втримав державної булави, тому мізки київські (а ширше -- українські) потекли до Москви, де було затишно, сито, грошовито. Огієнко арґументовано доводить, що київські любомудри вибудували московитам мову, культуру, літературу, духовне життя, театр. І коли вони тепер кічатса і женуть гординю, що буцім у них все велике, а в малоросів махонькає, то хай прочитають сесю працю Огієнка і не рохкають, як дідьки у фільмі «Пропала грамота».

Які висновки з праці Огієнка? Позбутися меншовартости, видати все наше і всіх наших рідною мовою достатнім накладом, щоб Нація знала свої скарби і мислила їх кров від крові і плоть від плоті своїми.

Це найважливіше.