Ми листувалися з Петром Скунцем – коротко, зо скілька разів. Він був твердим учителем, не давав змоги робити швидкі висновки про своїх колег-поетів. Як перший раз був в Ужгороді – зустрілись у спілці. Багато курив. Мав дивну мову і тверезо-селянське мислення.

Останній раз бачив його 10 років тому на пароплаві до Херсона – щасливого і трохи не в собі, як не як лавреат премії Тараса Шевченка.

Тепер його нема. Є книжки, є портрет роботи великого майстра Володимира Микити.

Коли був останній раз в Ужгороді, купив собі двотомник Скунця.

Упорядники побудували його в перевернутий спосіб – спочатку останнє за часом написання. Оригінально. Але чи виправдано?

Біда письменника полягає у тому, же він після смерті вже не може укласти зібрання своїх творів, і це роблять упорядники. А вони пхають до єдного міха все, написане автором, і тим нівелюють його дивовижну творчість. Так сталося і зі Скунцем. А він безборонний, не годен зарадити сьому лихові.

Звичайно, у першому томі його творів є шедеври, в яких – харизма великого Майстра: «Я в землю впав. Воскресну. Як горіх», «І ніхто вже мене не купує, а мене продають, продають», «Адже ваша нещира молитва упаде, не досягши небес. Коли в мене й душа вже похила, смерть чекає свого любаса, і роззявила пащу могила – я побачив, що є небеса», «О Боже мій, Боже, нарешті наповнюйся змістом. Тоді й припаду я к твоїм незбагненним стопам. Я вірив у тебе. На зло прожидам-комуністам. Не вірю у тебе. На зло промосковським попам. Прости мені, Боже! Я стільки гріхів нагромадив, що весь я пекельний. І сили на мене не трать. Звикаю до пекла. Дурниця, що Ющенко зрадив. Прошу тебе, Боже, хоч ти наостанку не зрадь», «Я був не тут. Я був ніде», «І питає «куди?» моя зраджена мама. І в могилу кричу: -- Я не знаю, куди», «високий дзвін холодної води», «Бо ви пройшли моїм життям курвами», «А там, на вершині, придуманій мною, стоїть душа скам'яніла, якій не ожити ніколи», «Я вернусь. Верховино, я до тебе вернусь умирати, я вернусь, Україно, я вернусь. Але вже без душі».

Разом з тим є в першому томі багато політичної потерухи, датських віршів, що поза межі дати чи ювіляра не вибиваються. Чи варто то ладувати в одно видання?

Переконаний. Ні. Не треба. Бо це нівелює великого Майстра, Поета.

Петро Скунць свідомий себе і свого великого таланту. І він безборонний тільки на перший погляд. Лукавив. А правду казав тільки собі і причетним: «Я був один. Частинка Бога. Душа призналася сама, що в мене вже нема нікого, або й самого вже нема. Я розтерзався. І – жорстоко. На требу свиням та ослам. Я втратив голос. Правду. Око. Я був – один. А нині -- сам».