Маю надію, же моя коротка реценжка на «Жертвопринесення» Степана Процюка не вельми шокувала його апологетів та фанатів висмоктаного з двадцять першого пальця Андруховича станиславівського хвеномену.

Але автор підсадив мене на голку своєї наркотичної прози, тому «Інфекція» пішла ліпше і ваговитіше. Властиво, вона підтвердила загальне правило: письмак мусить виригати себе в якомусь творі, аби далі бути відстороненим. Так вчинив Артем Чех, коли після гостро автобіографічного «Яндексу» кинув на стіл українському чительникові «Киню», Павло Вольвач вилив усі свої приховані комплекси в поезії а перегодом дав читачеві «Клясу». Так само і Степан. Його роман «Інфекція» -- це високий рівень інтелектуальної української прози.

Процюк дає читачеві свій стиль – оперування термінами, які в поєднанні з живими словами стають фактом художнього мислення – («апокаліптичні пальці голоду», «жаху боговідсутності», «артикуляційній оргії обличчя», «архаїчному виквіту емоцій», «набубнявілість парадигми», «нірвана антимови», «печаті невідбулості», «їдкий сморід попелу існування», «отримає духовну грижу», «галюциногенні виквіти нездоров'я», «молодого екзота», «агонізуючу трупарню душевності»), доречне цитування з пісень, боротьба українського і неукраїнського в межах одного духовного текстового простору.

Процюк не може чи не хоче давати читачеві портрети героїв, не дає пейзажів, інтер'єрів, екстер'єрів чи бультер'єрів, тут нема і діалогів, але є інтелектуальна боротьба героїв, автора і всіх їх разом зі світом і з самими собою. Подекуди Процюк впадає в надмірну українську патетику, подекуди ще дається взнаки гіркота від української дійсності, але він все таки непоквапно, крок за кроком вибирається на великий український шлях.

Процюк аналізує у своєму романі психіку манкурта («перепрошував гімнюка; а що робити, гроші не пахнуть», «ти ще більший ворог, ніж ворог-інородець, ти байдужий хохол», «бо розпластаний лакей не вартий високої долі»), і психіку зламаного українця («тут можна хіба що чесно померти», «Він України, соборної і великої, хотів для них, але хіба це покірне, мовчазне бидло варте України», «раптом її прориває вулканом сліз, таточку мій рідний, татусю мій нещасливий, уже приходить Україна, а тобі нічого не треба»), показує розвиток сильного українського характеру, що не втрачає себе і виграє («щоб душа душі торкалася», «не хотілося б лежати, як прикопана собака, поміж чужими та байдужими і за життя, і після смерті», «моя родинна Україна»).

Він сильний як у показі найінтимнішого («її промовисте, як плювок, мовчання», «не одна таємниця, напевне, схована за тими очима», «Мар'янині очі, здається, наповнюють всю кімнату», «що це з тобою, чоловіче? Якоїсь розрив-трави обпився чи з'їв закоханого голуба…», «говорив би про тата маминими словами. Я колись поясню тобі, сину, чому тато не міг жити із мамою, але навряд чи моя правда стане твоєю», «дозріле літо надворі, така ясна, мов погляд святого угодника, ніч. Я утретє сказав Наталці, що її люблю, вона мовчала, почав несміливо обіймати – мовчить, цілую – теж цілує мене і мовчить», «Побачив Наталку, сорочку – хоч викидати до прання, мокра і солона, наче від сліз», «всі способи і засоби добрі, коли цього хочуть двоє», «твої осінні любощі»), так і в показі всезагального («точить черв'як невідбулості мрії», «жодна подія не відбувається без визрілих причин, окрім несподіваного нещастя», «ох, ця вічна ідіотська розчахнутість, ця неповнота життя», «ніби відчитував Назар небесну інформацію молодого українського божича і лицаря дивного світива», «щастя словами не передати», «заважкий хрест несеш, та хіба бувають легкі?», «кулька липкої білої вологи», «не можна випрохувати неіснуюче», «з одного дерева хрест і лопата»). Особливим сарказмом покриті сторінки, де мовиться «про наші організації»: «Люди із наших організацій з'являються у моєму житті тільки на якийсь похорон», «поразка нашої мрії», «щось важке і стороннє увірвалось у їхню тиху хату», «на румовищі погребенної віри».

Роман «Інфекція» приводить до тями, добре лікує і є при тому сильним художньо літературним твором. Він також дає підстави очікувати від Степана нових українських – ба навіть оптимістичних – романів, бо істинно: «дві ріки української крові течуть у її жилах», «І хижо шкірився, і заходив за хмару окупантський місяць-половняк, звільняючи простір споконвічному українському сонцю».