Цю книжку з достатньо огидливою назвою я довгий час не наважувався взяти у руки. Хоча спочатку навіть і не дуже зрозумів, значення слова «козюльки». Мій комп’ютерний словник з двісті п’ятдесятьма тисячами слів цього слова у собі не містив.

Цю книжку з достатньо огидливою назвою я довгий час не наважувався взяти у руки. Хоча спочатку навіть і не дуже зрозумів, значення слова «козюльки». Мій комп’ютерний словник з двісті п’ятдесятьма тисячами слів цього слова у собі не містив. Та у словник я поліз вже пізніше, коли все ж таки почав читати книжку, її жартівливу передмову — «Слово до нещасного читача». Автор пояснив, що саме криється за назвою, а я згадав слово, яке чув ще у дитинстві, а от підкріплення цього згаданого у словнику не знайшов.

Та бог із ним, із словником, не всі слова є у словниках — це відомо. Автор книжки у своїй передмові побоюється, що «нещасний читач» може не зрозуміти, принаймні, пів книжки, а не те що якесь слово. Правда, автор, певно, щоби не образити читача, тут же каже, що й сам він не розуміє про що написав, а от це вже явне кокетування.

Більшість епіграм на політичних діячів у книзі абсолютно прозорі, а ще і дотепні. Особливо вдалою мені здається епіграма на Юлію Тимошенко:

Голови вражі злетять у момент.

Жінка з косою прийшла в парлямент.

Та чи хіба гірша на Олександра Мороза?

Щодня підводиться на герць,

в якому б’ється сам з собою:

він з Леніним живе у серці,

але з тризубом під полою.

Цікаві у автора епіграми і на ведучих телепрограм, хоча не всі епіграми я можу прийняти. Не можу, наприклад, схвалити епіграму на Аллу Мазур. У моєму сприйнятті Алла Мазур — це перша професійна українська телеведуча, я маю на увазі, не за освітою, а за сприйняттям її телеглядачами, яка зламала традиційно-провінційний образ сюсюкаючого українського телеведучого, а у Луканова у неї з рота виліта мильна буля. Це тому, що вона колись взяла участь у рекламному кліпі мила. Якось не добре це звучить по відношенню до симпатичної жінки.

Та нехай ця епіграма залишиться на совісті автора, адже він не щадить і самого себе. Свою книжку він самокритично називає ка́кою, мізки свої — тупими, і якби таке написав про нього хтось іншій, то образа була б смертельною. Але коли людина, глузуючи з інших, глузує і з самої себе, це — гарний хід. Це — підстраховка, яка робить автора невразливим від будь-якої критики.

Тому я і не намагаюся занадто критикувати. Хіба що той розділ у книжці, що зветься «Привід олігарфізму». Трохи несмачними здаються мені тут вірші:

В олігарха крісло трісло —

Тож міцніше треба крісло.

Крісло він з міністром купить,

А міністру дасть під дупу.

Мене тут чіпляє не «дупа». Цей вірш відноситься, мабуть, саме до тих віршів, за які автор побоюється, що їх можуть не зрозуміти. От і я ніяк не зміг зрозуміти, хто ж саме купив міцніше крісло замість того, що «трісло»: чи олігарх разом із міністром купили цей предмет меблів, а може це олігарх сам особисто купив крісло, у якому вже знаходився якійсь міністр. Але як би там не відбувалися події, а наслідок для нещасного міністра у перспективі виявляється один і цілком зрозумілий.

Мені так і хочеться цей розділ подовбати, хочеться сказати, що, мовляв, дуже якось прямолінійно автор насміхається над олігархами, та й повторення цього слова у кожній строфі нібито зовсім не прикрашає ці вірші, але, з іншого боку, а як же інакше чотирма рядками можна посміятись над олігархом і не назвати його?

Взагалі то у мене було б менше претензій до цього розділу, якби автор назвав його частівками — саме з частівками найбільш асоціюється в мені розділ «Привід олігархізму», але частівки під одною обкладинкою повинні були б мати однаковий розмір, а ці вірші розмірами трохи відрізняються один від другого.

Але своєї мети автор досягає. Я думаю, кожен читач, після того як прочитає цей розділ, відчує стійку ворожість до такої фігури в суспільстві як олігарх. А ще, можливо, отримає маленьку компенсацію за отримані негативні емоції, коли прочитає, що і олігархи, бува, плачуть, коли хтось із них «з посміхом ласкавим» підкладає бомбу другові до кави. Трапляються у житті олігархів речі і більш страшні, ніж звичайна бомба:

З шампанським ванну полюбляв приймати олігарх.

Підступний кілер не зробив ні «бух» йому, ні «бах».

Дзюрчить сірчана кислота, немовби водограй.

Пливе із ванни олігарх простісінько у рай.

Ця строфа могла б сприйматись читачем як страшилка, але справжні страшилки у компанії з дурилками у іншому розділі:

Пальчик заболів в синочка —

Засльозились очка.

Тато взяв сокиру вмить.

Сяє усмішкою хлопчик —

Пальчик в нього не болить,

А лежить в куточку.

Але страшилки на те і страшилки, щоби лякати, і «Страшилки» Луканова, я думаю, взагалі відповідають своєму жанрові.

Розділу «Колядки» я не буду торкатися, оскільки він зовсім невеликий, а головне, являє собою різновид «Страшилок».

Не буду прискіпуватися і до окремих і зовсім не чисельних огріхів, типу збігу однакових приголосних у рядках. Це — дріб’язок.

А взагалі, мені сподобалася книжка Юрія Луканова, його не дуже, правда, світлий гумор, але, мабуть, такий наш нинішній час. Сподобалося мені, що автор не щадить ні депутатів, ні Президента, ні самого Господа Бога:

Створити щось за власною подобою

Господь одного разу спробував.

А після у Сірка позичив очі

й творити, слава Богу, більш не хоче.

Я сподіваюсь, автор не стане наслідувати приклад Бога і буде продовжувати творити, чого я йому щиро бажаю.