Абсурд у мистецтві сьогодні - це щось на взірець спецій для пісної страви: для надання творові присмаку актуальності, задля модного антуражу, тобто, з одного зі філософських засобів осягнення світу абсурд перетворено на елемент декору.

Це колективна хвороба молодої літератури ХХІ століття, коли все перемішалося, коли час спресовано й звільнено від усіляких табу й заборон - неовавілонська ситуація. Але операція подорослішання, як ніколи потрібна вже і тепер. Потрібен автор, який зрозумів би, що постмодернізм - це вчорашній день літератури. Потрібен твір, де були би розглянуті й осмислені проблеми реального пізнання і перетворення світу.

Т. Винокурова-Садиченко за два роки (2006-2008) написала чотири романи. Для

прозаїка, надто для романіста, багато важить особистий досвід, особисті

враження, безпосереднє знання життя. Не менш важить , що

йде від заглиблення в життєвий матеріал, у психологію людей, внаслідок чого

з'являється достовірність характерів, природність тону, жестів, діалогів.

Традиційно, роман - це багатоплановий твір, із розгалуженими сюжетними

лініями, переплетінням доль багатьох персонажів. На першому плані має бути

увага до складної проблематики, що її висуває життя, а не просто бажання

написати будь-що й назвати це романом.

У нашої авторки є тільки обдарована молодість, досвіду зрілості ще

нема, але роман (називаю цей твір романом із поваги до авторки *- Т.

Д.)*читається зі співчутливим схваленням, або схвальним співчуттям.

Головні

персонажі родом із дитинства: вічна шукачка Ілона, містик Михась, скептик

Арнольд, філософ Ринат - їх поєднало одне-однісіньке літо в забутому селі.

Про що сперечалися вони на лісовій галявині біля вогнища? Що спонукає

головну героїню через 15 років згадати своїх приятелів, знайти їх і знову

пережити всі можливі пригоди, подібні до дитячих ігор? Кожен, хто колись був

дитиною, пам'ятає свою здатність грати й фантазувати, захоплюватися й

очікувати дива. Авторка точно вловила вічну потребу дорослого читача: трохи

побути дитиною, тому книга ця - містифікація. Важко сказати, що за цим

стоїть: чи то бажання запропонувати читачеві гру, чи то клопіт зі створенням

своєї значною мірою романтизованої біографії.

Героїня Ілона розшукує зниклого коханця і стикається з тим,

що нові часи тільки загострили старі проблеми. Душевні терзання

увиразнюються, і читач цю тривогу помічає вчасно. Врешті-решт, на питання -

що рятує людину? і де вона має шукати вихід? - письменниця нібито

переконливо відповідає: наша пам'ять про дитинство - це анестезія, що

захистить нас від больового шоку при неминучій операції подорослішання. У

нашому випадку, пам'ять про одне конкретне літо в дитинстві, що герої

провели разом, допомагає Ілоні та її друзям побороти страхіття теперішнього

фізичного і духовного існування: