Так би мала називатися ся невеличка книжечка поезій а прози Світлани Дупелич з Полонного, а називається «Люблю!».

Я не прихильник мішанини прози а поезії в одній книжці – то є ознака альбо видавничої скупості, альбо несмаку.

Та менше з тим. Маємо талановитого автора і давайте про це й помислимо вголос.

Проза. Цій прозі нич не бракує – ні життєвого досвіду авторки, ні драматизму («-- Ати все така ж красива! Як тобі вдалося майже не змінитися? – запитав з неприхованим здивуванням у голосі. – Як ти живеш? – відповіла запитанням», «а в грудях лунко серце», «у душі полохливою свічкою»), ні художнього мислення («Ранками на примерхлій, але ще зеленій траві паморозь, наче мамине посивіле волосся, в полудень – літо вертається до нас. Бабине літо…», «Сонце у схололих водах Хомори», «Повітря пахтить листячком молоденьким, яке з бруньок саме вигулькнуло, наче пташеня жовтодзьобе, що з гнізда нетерпляче визирає»), ні тонкого ліричного малюнка людських спочуттів («Прощаючись, ледь доторкнувся устами до ніжної дівочої щоки, а їй здалось – розтанула сніжинка»), бракує хіба доброго редактора і авторського усвідомлення себе як прозаїка.

Поезія. Це стихія почуттів («дотик ніжних губ того, від кого серце боронила», «і захочеться прощення попросити у весни…», «А я стояла… І плакучі верби мою печаль оплакували збоку», «Не цілуй мої очі очима, заглядаючи в душу до дна. Розірвалася нитка незрима…»), вагомих художніх відкриттів («Світ довкола звечорів», «Здавалося, верхи дерев на небі зорі цілували», «Словесну суєту цей дощ перемолов»), барв («розквітне світ в рудої осені на скронях») і ритмів («Хмарки з небес насіяли смутний, хоч літній, дощ», «і крап-крапельки дзвеніли вранці, вдень та уночі, і повсюдно розбігались весняні ясні плачі», «волого всміхається вечір», «Танцює в захваті осінній сад. Чи то ридає листям листопад?», «Присіло літо стомлене на пень. Вишневим листям дикий виноград Обплів вербу»).

Опріч римованого вірша Світлана Дупелич показала себе неймовірним майстром верлібра: «Втопаю у мовчазній пухкості снігу. Мовчу. Не плачу. Не журюсь. Пройшло століття. На сніг дивиться кішка семафорними зеленими очима. Думає: «Невже сто літ тому була я жінкою? Плакала і журилась. Інколи сміялась…»», «Засніжена гілка дивиться у вікно. Сумно. Блискавкою майнула думка. Побачила гілку. Знайшла слово. Знову шукає…», «На білім снігу блукає душа, шукає вихід. Бачить – слід, кидається на нього. Зупиняється. Слід засипає сніг. Виходу немає. Чисто. Біло. Болить душа.» У цьому словопотоці вільного вірша божевільна майже неймовірна глибина. І разом з тим спокій, світло, ритм пульсуючої думки одвічної таїни – поезії.

Сніги тануть, весна переходить у літо, а літо в осінь, але т а к а література не минає.

Дуже хотів би, аби ця дивовижна поезія і змістовна проза стали набутком всіх.

«Український клуб» готовий. Справа за малим – за авторкою.