Є у Луцьку Лесин кадуб. А в тім кадубі миються гарні дівчата – подалі від хлопчачих очей і нестриму в бажаннях. А ще ті дівчата п’ють пиво і трунки у волинських ганделиках а кнайпах, курять витончені цигарети і пишуть вірші.

Наталка Поліщук, авторка збірки поезій «Забула вимкнути ніч», не схожа на дівчат з того кадубу – вона кішка, що гуляє сама по собі, має міцний характер, добру жіночу хватку і зовсім не має гордині.

«я забула вимкнути ніч тепер змушена виносити ситом сни» -- так починає свою книжку волинська поетка. Навіщо вона це робить? «зрозуміти чого від нас хоче дзеркало». Дзеркало як жінка для чоловіка, дзеркало як Я для себе. На сьомій сторінці книжки авторка виголошує своє кредо: «мої вірші написали мене без натхнення і віри (…) дорогу віршам смерть поетам».

Наталя пише свої вірші білими, вони нагадують ремарки на полях конспектів з філософії: «дивись щоб тебе не з’їли разом з піцою», «ми просто живемо або давимось один одним», «люди народжуються задля мети божевільна філософія насправді ми весь час конаємо», «вчора там ненароком втопилася совість», «лишилося наїстися терпіння», «люди що збудували свій мурашник (…) з озоновими вікнами і раєм у Біблії».

Але повернемось до дзеркала як жінки, жінки, що є дзеркалом для свого коханця. Тут мені приходить на розум один з геніальних фільмів Мела Ґібсона «Чого хочуть жінки», де чоловік має дивовижну здатність чути думки жінок. Так само Наталя – вона дає чоловікові-читачеві відчути думки про нього жінки у найінтимніші моменти співіснування. Тут вона відверта як ніколи, нещадна, вимоглива, її поезії – це еротика з присмаком неповіри. Ці вірші просякнуті іронією ліжка, сарказмом сексу з чоловіком, судомною в’їдливістю самиці. «Хто винен Єва що вкусила яблуко чи Бог що створив жінку? Ти.» -- ось формула такої поезії, такого світовідчуття. Хоча є й інші мотиви – високі: «Я напишу багато фраз, Багато неба. Я думала – це все для нас, А все – для тебе», «і плачу мокре сонце на захід твоїм пісням».

Поезії римовані в Наталі цікаві, але таких їх може написати будь-хто, а от верлібри – як «снігоцвіти» (Тарас Шевченко), вони тримаються на ритмі і емоціях, на фантастичній сміливості і певності у собі. Там, де ці емоції зникають – зникає поезія. Без емоцій мовний дистилят – то мертва мерва.

Післямова Ольги Ляснюк цікава формулою визначення поезії: «це зачинені двері, які можна прочинити, відчинити, проминути чи вибити».

Наталя Поліщук відбулась як поетеса, читач має повне право чекати від неї другої книжки поезій. Буде прикро, якщо журналістська поденщина викраде в нас цей літературний характер, що творить нестримні ритми, не приховує емоцій і дарує читацькій спільноті дзеркало.