9 років пролежала на моїй книжковій полиці книжка поезій та біографічної прози Миколи Сарми-Соколовського «Дорогою жнив», аж поки дійшли до неї руки і очі, а ця сильна поезія запалила вогнем художнього голоду мою свідомість.

У передмові до книжки видавець Ігор Трач слушно зауважує: «Я низько схиляю голову перед постаттю визначного борця за нашу незалежну – справжню Україну».

Високохудожнє поетичне мислення автора абстрагує читача від його тяжкої долі, яка «дарувала» йому табори і большевицьку ласку у вигляді таємного стеження за ним та його поетичною душею. Звертають на себе увагу шедеври зорової поезії – «Дзвін гетьмана Івана Мазепи», «Кобзарям Коліївщини» та «Писанка». Остання річ є реальним заповітом поета: «Україна – великодня Писанка, самим Богом писана! Брати й сестри, про писанку завше дбайте, а коли молитесь за неї – благоговійте! Рідну писанку ворогу не дайте і самі її не розбийте!»

В поезіях Сарми-Соколовського маємо парадоксальні трактування поета-грішника, що перетрактовує з Богом на предмет як своєї власної долі українського націоналіста, що дотримав декалога і вижив, так і долі свого багатостраждального а проте незламного народу.

В нього чудова мова, яка дає читачеві відчути смак коштовного вина, що приходить з початку часів: «Мій череп наллято пам'яттю по саму шкіру», «пресвітлу пам'ять, в якій палю думок похмурих рам'я», «невпинно всюдяться», «кохання від мого подиху стуманіло», «Пульсує час, поволі кроче», «жура в імлі», «не викашляти дріт колючий», «з білим мерехтом»

Не менш глибинить читача і непоквапна та безнадривна філософія ліричного героя, який то звертається до побратимів («Ми з Тобою однакі: для нас лиш те святе, що завжди мучить»), то до Бога(«Так поможи мені, Боже, дописати останнього вірша, а на більше не розраховую», «Упізнавши між черепами череп моєї першої дружини я не боячись гріха дорікаю Богові – чому це не мій череп?!»), то до України («нікому Божої не спростувати суті», «Україно, ти не при мені, а в мені»), то до себе самого («Вже третій рік лиш у вікні для мене осінь загорнута в думок сувої похована за прохолодним склом Однак до неї я тулюсь чолом як до живої», «Укотре стукаю в Божі двері, але ж і за ними – нема нікого»).

Медитація Сарми-Соколовського – це дивовижний спокій і мармурова упевненість у собі – «Лише з вирію повертаються, а з раю ніколи».

Почуймо його заповіт і будьмо достойні.