Поети не вмирають, поезія не старіє – ці дві одвічні а неперебутні істини прийшли мені на розум, коли читав давню поему Анатолія Ненцінського «Весталка».

Книжка починається з передмови, що є передумовою вхідчин до поетового слова, і добре, коли при порозі читач стріне сміливого мислячого автора передмови. Броніслав Грищук – знаний філософ, а сміливості йому направду не позичати: «Ненцінський обрав перший шлях. А може, той шлях обрав Ненцінського?», «із власним єством, у якому скільки вершин, стільки й проваль», «Можливо, це чимсь нагадує нічну молитву, вишіптувану в небеса після сподіяних за день гріхів та переступів», «сюхвилинних переживань».

Ненцінський вартий таких високих оцінок його письменницького характеру, і поема «Весталка» то потверджує своїм високим художнім рівнем виконання і сміливим, вартісним, огненногострим мисленням.

Автор веде мову у двох історичних часах: перші роки по Різдві Христовім і наші дні. Часи ріжні, але люди внутрішньо живуть таким же життям – бо люблять і відчувають так само. Ненцінський дарує читачеві розсипи свіжих образів («душа, що перейшла в долоні», «гусне тиша, од ніжності згіркла», «заговорив до неї крізь каміння», «тобі я випав наче сніг посеред ночі», «при світлі меча», «й Тібровим берегом рушив до мене, ступаючи мокро, мій сум», «Допоки ця жорстока білизна Не стане сніготалом березневим», «Твої далекі, зимньонебі, очі», «А там, вгорі, відомо вже давно, і людям так втовкмачується змалку, що зірку не вмалюєш у вікно», «я камені тяжко виймав з хідника, мов з душі»), грається зі словом засобами всепроникного і працелюбного звукопису («Відведете вуалі печаль», «Все мина-а-а-а…» -- долина з далини» «У наложності й ложності», «і словом золивлений блуд», «знову – сніг над вересами»), тішить медитаціями («в чорнім світильнику вже помирає вогонь»), пристрастю почуттів («оберне юний твій вогонь мене в Людину», «Я, може, й мовлю, сам собі на втіху: «Вона була не варта і сльози…» А нині в серці Аж гірчить від снігу. Паде, паде немилосердний сніг, Проталинку повільно засипає. Там, у землі, біля слідів твоїх», «таємної (та не для всіх) любові», «душа беззастережно віддалась Його, примерзла, Вашій, ледь розквітлій», «Так винувато Він пройшов повз Вас. Його ви тихо провели очима, і світ для Нього з кожним кроком гас, бо Ви лишались в тайні, за плечима», «І настали ті сонячні ночі, де од себе рятунку нема, де свіча, нам не дивлячись в очі, перевтомлена гасла сама», «Потім вдарило, аж похолов: не мене оця жінка любила, а мою лиш до Неї любов», «Я знаю, дивний сей вогонь лиш доти кликатиме з ночі, допоки між моїх долонь твоє обличчя бути схоче») та простих життєвих істин («йде он гроза, а сенатору, певне ж, не личить любити когось під дощем… Нащо забрала тебе я в захланного натовпу? Де ж то й коли ще од натовпу знов утечем?»), а то й життєво вистражданих парадоксів («і утішусь докором очей», «Тільки вуст пошерхлих … Солод-біль…Господи, кому до того діло? Лиш одному, Отче наш, Тобі», «Він сам не знав, звідкіль воно прийшло, оте прозріння на останній грані, мабуть, давно на дні душі було, та вийти в день усе не мало права», «розлюби і рабів, і скалічених… навіть того, хто плює у жертовний вогонь»).

Шкода, що є такі чудові поети, але з певних причин не мають щастя визнання, належного поцінування їхнього доробку.

Антолій Ненцінський – сильний, першорядний поет і дай Боже йому здоров'я і снаги ще не раз тішити нас своїм солодко-гірким поетичним словом.