У Ніжині двістіпримірниковим накладом побачила світ перша книжка поезій Максима САВЧУКА «Трансліт». Ми його найшли випадково – на фестивалі «Поетична зима», він майже випадково найшов Олю Роляк…

Помилкою автора є подача транслітом (латинкою) українських текстів, бо виглядає як перший крок до відречення від кирилиці.

Шкода також, що бракує доброго редактора, інакше б не мали так багато поетичного сміття.

Та менше з тим. Максим – вельми талановитий поет, зі своїм характером, світовідчуттям, ритмом, літературною сміливістю. Я б його поставив у сучасній поезії десь між Романенком і Коцаревим. Що ж до поетичних примітивів, то можна сказати так: коли Савчук народився, горобчуки заплакали. Савчук мислить себе у тій тусівочно-літературній парадигмі (дереші, лазуткіни, жадани час від часу проскакують іменами, ремінісценціями, іронією у його поезіях), але ці рядки не належать до кращих у нього, а скоріше до емоційного сміття.

З самого початку книжки трапляються вдалі рядки, тривірші, мікровірші, які треба видобувати зі словесної руди: «Молитва наша – треш і провокація, Хоча охоче вчилися хотіти. Були коханими, лишилися коханцями…», «Оповиті непитими небами…», «Ця реверсність для вересня властива», «Останній влучний перехід. Ніхто не зрозумів, що далі... і шепотілися про слід, Граніт і пелюстки криваві», «Візьми мене і обдими собою».

Дуже добрі у Савчука речі ритмічні, що ними він осмислює свою любов – вони глибокі, сміливі і вартісні психологічним досвідом: «Фальш відчуттів у нікотині. Деменція. Порожній морок. Твій запах гучно лежить на перині. Все добре: я твій. Ворог. Оскома ночі. Біла і рогата. Старезна тріщина твоєї казки. Пухнасті ніжності з ревінням ката. Я знаю: ти моя. Пастка.».

Дуже добрий вірш «Графоманка» -- суміш іронії і самоіронії породжує тонку пародію на літтусівки (щось подібного собі дозволив – і так само віртуозно – Артем Чех у романі «Киня»).

Отже, дебют відбувся.

Читач має повне право чекати від Максима Савчука другої книжки – більшої накладом і сильнішої художньо.