Марія Матіос народжена на Буковині. Живе і працює в Києві. Особливої атестації не потребує, бо сьогодні це одна з найпопулярніших українських письменниць. Її книги друкуються великими накладами (зокрема, наклад «Солодкої Дарусі» наразі сягнув 100-тисячної позначки), видавці змагаються за її рукописи, її проза активно перекладається («Нація» перекладена польською та російською мовами, «Солодка Даруся» – російською). У 2005 р. отримала Національну премію ім. Т. Шевченка за роман «Солодка Даруся».

Про творчість Марії Матіос, особливо, про низку прозових творів, а саме:

книгу новел «Нація» (2001), роману «Солодка Даруся» (2004), родинної саги у

новелах «Майже ніколи не навпаки» написано багато. Євген Баран назвав

«Солодку Дарусю» книгою-одкровенням, книгою з розряду сакральних, мудрих,

«тих, у яких розповідається про вічні людські драми і трагедії» (Є. Баран.

Читацький щоденник – 2005. С.62). Роксана Харчук переконливо довела, що

«письменниця завжди шукає гостру інтригу, надає перевагу емоційному надміру,

різко протиставляючи добро і зло». І щодо інтерпретації історичних подій,

на тлі яких розгортаються події прозових творів письменниці, Роксана Харчук

зробила висновок: «з цього випливає, що саме завдяки українській історії,

яка є об'єднуючим чинником нації, М. Матіос перетворюється на письменницю

загальнонаціональну» (Р. Харчук. Сучасна українська проза. Постмодерний

період. С. 72). Що тут можна додати? Все правильно,все справедливо!

Нові дві повістини, про які йдеться, зберігають усі основні вищезазначені

ознаки творчого почерку письменниці: заглиблення у межовий психологізм

головних героїнь, сюжетний «фатум», що керує подіями, історичне тло

буковинської землі, яскрава мова. І все ж таки, на мій погляд, є суттєві

відмінності. Чи вони, ці відмінності, є позитивними, чи засвідчили дещо

спрощений підхід до творчих аспектів? Спробую пояснити. Насамперед, коли вже

вив'язана вервечка сюжетів попередніх творів, то впадає в око один і той

самий зачин: драма-трагедія головних героїнь майже завжди починається зі

зґвалтування. Це сприймається, як свідоме відтворення нав'язливого образу.

Хочеш – не хочеш, а подумаєш: хіба це єдина можливість «закрутити» сюжет і

надати йому потрібної гостроти? Для письменниці рівня М. Матіос – це повтор,

переспів самої себе. Далі. Повість «Москалиця» взагалі не має сюжету, це

скоріше, описовий зачин, без середини й фіналу, тобто конструкція тримається

тільки на соковитій і «смачній», як завжди, літературній мові письменниці.

Якщо це саме так було задумано, то повість задовга, невмотивовано затягнутий

фінал.

Друга повість тандему – «Мама Маріца – дружина Христофора Колумба», на мою

думку, не зовсім досягла мети письменниці – шокувати свого читача. Тема

інцесту, до якої звернулася М. Матіос, шокує не тим, що вона табуйована в

українській літературі (за світову літературу не йдеться, бо звідки ж тоді

ми дізналися би про «Едипів комплекс»?), а тим, як письменниця розповідає

про це: багатослівно, прискіпливо до найменших деталей, іноді до

самозамилування «потоком» мовних «красот», деколи повторюючи, напевно, для

ефекту, найбільш вражаючи подробиці. Ефект, можливо, і є, але з протилежним

мінусовим знаком – структура твору й структура мовного вирішення твору

несинхронні, що породжує відчуття певного дискомфорту і неадекватної

читацької співтворчості.

В інтерв'ю письменникові Петрові Сороці («Тернопільський оглядач» від 26

вересня 2008 року) Марія Матіос висловила своє бачення справедливої градації

мистецьких цінностей: «Лише тоді можна говорити про повноцінну літературу,

коли вона багатогалузева, коли в ній є всі жанри і стилі. Але має бути

висока полиця, середня і низька. А читач нехай вибирає, що потрібно йому».

Думаю, ні в кого нема найменшого сумніву, що місце книжок Марії Матіос, за

її ж висловом, на високій полиці. А читач у нас розумний, розбереться сам,

що йому потрібно!