Антон Санченко – киянин, що народився в Херсоні. Автор збірок оповідань «Вызывной канал» (Київ, 2008) та «Баркароли» (Київ, «Факт», 2008). У пекельному темпі бурхливих змін життєвих цінностей, культурних орієнтацій та переорієнтацій, ніде правди діти, тільки іронія залишається сталим елементом життя, що рятує людину від сказу. В цьому твердженні є певна доля софістики, але як афористично висловився хтось із класиків, сміх – справа серйозна.

Автор визначив жанр нового опусу, як роман-придибашка. Правда, що то за

новотвір – придибашка, я не зовсім зрозуміла (можливо, від слова

придибенція?), але я зрозуміла головне – Антон Санченко написав дуже смішний

твір. Це можна пояснити, зокрема, злободенністю тематики. Наприклад, автор

досягає комічного ефекту, спостерігаючи недосконалість людської натури,

глупоту, користолюбство, зажерливість, брехливість державних інституцій,

суспільних відносин. Він сміється над партіями, режимами, спостережливо

анатомує психологію влади. Прозаїк малює силу силенну портретів: своїх

предків, родичів. Дістали на горіхи відомі історичні постаті усіх часів і

народів!

Основою сюжету є авторське бажання дослідити генеалогію своєї родини на фоні

історичних подій рідної країни періоду від російсько-японської війни 1904

року через Першу, Другу світові війни, Голодомор 1923 і 1933 років. І тут

треба віддати авторові належне – про це прозаїк розповідає правдиво і

жорстоко. Війна, як він її змальовує, це, насамперед, бруд, голод, злидні,

страждання мирних людей, але про це писати було не прийнято. Неможливо не

помітити іронічного тону письменника стосовно фальшивого

героїко-романтичного пафосу творів класиків українського соцреалізму: «Ми

виховані на партійно-пригодницькій літературі, на мапах з молодою

республікою робітників і дрібних аферистів, стиснутої кільцем ворожих

фронтів… Більшість населення продовжувало жити звичайним життям, як не

прикро письменникам та історикам партії. Саме останні винні в наших хибних

уявленнях про громадянську війну. Усі Панчі, Бабелі й Вишневські, Фурманови

й Довженки, що повигадували Чапаїв, Щорсів та Будьонних, відретушували їхні

патрети й створили черговий міф».

Автор пише розкуто, безпосередньо і… лукаво! Гумористична вигадливість його

пера воістину невичерпна. Усі типажі, що населяють роман, окреслені коротко

й соковито. Проявляють вони себе стрімко, тому залишається багато місця для

авторських вставок, що іноді приваблюють більше, ніж основна історія шлюбних

стосунків тіточки-українки Тамари і німця-жениха-чоловіка Дітера. Наприклад,

оця розкішна фраза із глави «Генеалогічний додаток»: «Гемінгвей Ернест.

Колишній Хемінгуей… Валізу з його ранніми творами якісь злодюжки викрали на

вокзалі десь в Европі (колишній Європі)». Або ця: « Ленін Володимир. Вождь

російської революції, мешканець мавзолею». Як бачимо, теплий гумор змінює

сатира, хоча, сатиричної гостроти в романі якнайменше, і це зрозуміло, бо

автор сміється, але не знущається. І ця риса авторського пера теж

надзвичайно приваблює.

На мій погляд, індивідуальний стиль прозаїка Антона Санченка майже

вироблений. Книга, впевнена, буде мати заслужений успіх у читача. Але не

можу не додати «ложечки дьогтю». У рецензії на збірку оповідань «Баркароли»

я зауважила мовні огріхи, кальки з російської мови, лексичні та синтаксичні

неточності. Ті самі проблеми є і цьому романі. Можливо, мої зауваження

більше стосуються редакторів, але тим не менше, ці помітні мовні вади вельми

неприємні. А шкода!