Маріанна Кіяновська живе і працює у Львові. Вона є авторкою шести збірок поезій, перекладач, есеїст, літературний критик і літературознавець. Книга, про яку йдеться, – перша прозова спроба. У збірнику шість новел.

Читати прозу письменниці нелегко, непросто. Око, що

призвичаїлося бігати рядками в пошуках сюжетних вузликів, зчіпок-розчіпок,

думаю, нічого в її текстах не знайде, але не тому, що там нема, що

шукати. Текст має поверхню і дно, тобто вертикаль. Темпоритм розвитку подій

максимально сповільнений і притишений. Читання потребує спокійної уваги та

співтворчості, і уважний читач обов'язково відчує й напругу пристрасті, й

глибину та важливість «дрібничок», що складають інтимне життя кожної жінки.

На перший погляд, проблематика новел не зачіпає нічого зверх гострого. Як

правило, це – жіночі історії, що містять у собі щось потаємне, незвідане, і

воно вабить нас, як остання незаймана ілюзія, що ще не зникла, це – опис

найтонших рухів закоханої жіночої душі. Новела «Все як треба» – вічна таїна

жіночого щастя й зневіри в країні любовних таємниць і марних, даремних

жалкувань; повітряно-легка розкіш прогулянки потаємною стежкою жіночої душі

(про що говорить поетична назва книжки) й загостреної чуттєвості; проблема

часу, що згаяний даремно й безнадійно втрачений – внутрішнє життя

суб'єктивного «я»: «…*о, Максе, ти знову акторствуєш; ти дуже подобаєшся

жінкам, і ми це чудово знаємо. Але ми із тобою звикли, що у нас все чудово,

– і в нас взагалі, і в нас як у нас; ми призвичаїлися до атмосфери

невловимої, ненав'язливої безтурботності, у нас щось на кшталт свята,

розтягнутого на щодень, – добра їжа, добре взуття, нам з тобою ніщо не

муляє, і ніщо не дошкуляє, а все, чого нам не хочеться, стається не з нами».

* Дочитавши новелу до кінця, ми довідалися, що насправді «все як треба» –

просто «декорація», тобто несправжнє, фальшиве життя. Гарний сподіваний

висновок авторки*: «Але мало мати щастя, з ним ще треба навчитися жити*»,

чого героїня новели не зуміла.* *

Новела «Гра у живе і мертве» – про те, що закохані живуть по своїх законах.

Інколи помиляються, знаючи наперед, що за помилки треба платити. Але

протистояти любові ніхто не може, а коли намагається, то прирікає себе на

тяжкі душевні муки. Спроба героїні примиритися зі собою принесла смерть: *«Я

заплющила очі – просто заплющила. Все, без чого я не змогла би жити, я мала

в цю мить перед собою, всередині себе; я нарешті збагнула себе; мені більше

не хотілося втікати. Здається, я таки заплатила Перевізникові. Здається,

вмерла».*

Характерною для стилю письменниці, на мою думку, є новела

«Прометей». Про що розповідає ця новела, що налічує двадцять шість

сторінок? Сидить собі чоловік *«під деревом у тіні – звичний для всіх у

своєму інвалідному візку»* * – *невиліковно хвора нерухома людина. Мурашки

повзають по його тілу: *«Думки про мурашок можуть бути думками про що

завгодно… одна з мурашок повзе по моїй руці, і це раптом нагадує мені про

радість; і я розумію, що все, про що я думаю, щільною, майже непроникною

верствою приховує мої істинні думки – про радість».* Радість нерухомої

людини – рух повз нього усього, що рухається в його «тут-і-тепер»: тінь від

дерева, метелик, що сів на коліно. «*Люди проходять повз мене, повертаючись

з міста, з роботи, тінь крони поволі сунеться вбік, зовсім скоро її не

стане… я міг би придумати для них обличчя… я міг би придумувати їх

безнастанно». *Видавець Оллендорф (1912 р.) відмовився друкувати роман

Марселя Пруста, мотивуючи це приблизно таким чином: «Можливо, я дурний як

пень, але не можу зрозуміти того пана, який на тридцяти сторінках

розповідає, як перед засинанням перевертається-перекидається з боку на бік».

Письмо нашої авторки за манерою нагадує прустівське. Підкреслюю, що вживаю

це порівняння в позитивному сенсі. На мою думку, це – помітна спроба

втілення стилю «потоку свідомості» на українському мовному грунті. *«Це –

ніби гра… Звичайно, я не сплю. Я встаю з ліжка – гола, бо все спаковане….

Білий колір – насправді не білий, не кремовий, не пастельний, я не вмію його

назвати… не виключено, що за межами сну я сплю, я це розумію. І саме тому є

так, що я майже не сплю. Не виключено, що сон – це мій єдиний спосіб не

спати».*

У тексті новели «Маг і принц» я знайшла рядки, що, на мій погляд, точно

визначають тематику першої прозової книги Маріанни Кіяновської: «*Маврині

ляльки… знали, що насправді є не те, що власне, відбувається, і не те, що

уже відбулося, а те, що так ніколи і не настало, не сталося і не збулося» –

*вустами ляльок промовила істина!