Нова повість луцького поета, прозаїка, критика, лауреата Шевченківської премії Василя Слапчука "Жінка зі снігу" вийшла у київському видавництві "Факт". Популярне видавництво проводить захоплюючий і в чомусь небезпечний експеримент: заснувавши в 2003 році серію "Exeptis excipiendis" ( в перекладі українською – "усе, крім того, що потребує вилучення"), видає в цій серії новинки української сучасної поезії та прози.

У молодого романтичного поета Овідія (саме так – на честь Публія Овідія

Назона) в його 25-річному віці чималенький досвід бабія. Уся повість

просякнута прагматичними одкровеннями героя про безперервні пошуки

справжнього кохання. Щоправда, як воно має виглядати – він не знає, тому й

придумав собі поетичне виправдання - любити можна лише жінку, яку сам собі

зліпиш зі снігу, а те, що вона зникне разом із зимою, розтане – пусте,

головне, аби красиво! Час від часу герой спілкується зі своїм родинним

оточенням: батьками, сестрами та їхніми дрібними дітьми. І все. За

вигадливою назвою більше нічого не ховається. Правда, є маленький сюжетний

вузлик, що десь наприкінці оповіді додає трохи "перчику до пісної страви":

старша сестра Неоніла – не сестра, а мати героя, бо неповнолітньою "скочила

в гречку", дід із бабою якимось чином зробилися батьками, ну всі решта

відповідно поміняли статус. Майже кримінал!

Зрілий, органічний, природний у поетичній творчості, письменник Василь

Слапчук у черговому прозовому опусі блідий і невиразний. Він продукує

шаблон, хай достовірний і реальний, але необов'язковий. Так, автор,

оповідаючи про речі, давно всім відомі, певно, не боїться видатися

банальним. Сьогодні - це його позиція і він, безперечно, має на неї право. І

багато чого письменник для неї (позиції) робить: у формі викладу превалює

простота (не спрощеність), прозорість, у слові - тактовність, тон оповіді –

самоіронічний, ненав'язливий, хоча, повторюю, відчуття читацької насолоди

небагато. Ну, не хоче автор нікого нічим дивувати! Нова якість у контексті

сучасної української прози? Не знаю! Але чомусь пригадалися рядки з листа

Лесі Українки до свого брата Михайла Косача, що не так давно перечитувала:

"…в літературі мають вартість портрети, а не фотографії (розумієш

різницю?)…/… справді реальним описом можна назвати тільки той, що ставить

ярку, виразну картину перед очі читача" (Леся Українка. Твори в чотирьох

томах, т. 4-й, ст. 245, вид-во "Дніпро", 1982).

Очікувану книгу я читала з неочікуваним розчаруванням, а, дочитавши до кінця

невеличку повістину, відчула навіть здивування: якби на обкладинці не

значилося - Василь Слапчук, я би подумала на когось з молодих і «нарваних»,

які наввипередки оголюють перед читачем усе, що заманеться, насамперед,

грішне тіло, смакуючи деталі особистого сексуального досвіду. Але вони хоча

би не маскуються і речі називають відповідно до їх точного значення. І тому

їхнє письмо викликає більше довіри, бо адекватне особі того, хто пише.

Я свідома того, що мої враження від книги "Жінка зі снігу" вельми

суб'єктивні.

Впевнена, що повість пошанують прихильні читачі і це є нормально. Зрештою, я

її теж прочитала, але перечитувати мене не тягне. А от рядки з поетичної

збірки "Малювання в темряві"»: "Злічив краплини дощу, / Зорі порахував…/ А

скільки жінок / під небом – не відаю. / На тобі збиваюся" - ці рядки завжди

зі мною. Вони справжні, бо належать перу справжнього поета Василя Слапчука.