Попри наше начебто завоювання польського книжкового ринку нашими письмаками-космополітами, поки що основні літературні шедеври приходять звідти. Масловська, Одія. Тепер ще й Войцех Кучок зі своїм чудовим романом «Ґной» (у розумінні видавництва «Кальварія» і перекладачки Наталі Чорпіти «Гівнюк»).

У Кучка зовсім інший стиль на відміну від Масловської чи Одії, але про те ж – він вибльовує своє дитинство.

Його стиль – непоквапна художня оповідь, що міниться барвами певного у собі авторового голосу: «Прийшла війна і здерла, зім’яла постіль, довелося стелити від самого початку», «Вона видряпала, висмикала за волосся, виплювала їм в очі ту свою цноту», «натрапила на чоловіка в парку, синички видзьобували сало з його застиглої руки», «повторював, що помре, коли його дуб сягне даху; він казав, що до того часу мине багато років, і добре було б, якби його діти мали вже своїх дітей і після його смерті зрубали дерево, зробили з нього труну і в ній його поховали».

«У нього були такі затвердлі долоні, що, пригортаючи своїх дітей, він залишав у них на тілі синці» -- властиво, з цієї фрази і розпочинається «родинне пекло», обіцяне в анотації читачеві видавцем. Синці від батьківської любові і синиці в психології особистості – ось основний зміст роману Войцеха Кучка.

Його герой вперто прокладає свою дорогу серед ризиків і суб’єктивних засторог на дорозі. «без пристрасті немає мистецтва; мистецтва немає без ризику» -- каже один з героїв твору. Пристрасті в ньому справді не бракує. Як і ризику. Синиця героя у його бажанні суспільного спокою приватної особи без патосу і крещендо фальшивих оркестрів: «нікому нічого не треба доводити, можна забути про покликання і просто бути нарешті ніким і ні для чого».

Далі за текстом до героя приходить духовне одкровення – «Бог ніколи не буває бездомним».

Основним рушієм духовно-родинного пекла є героїв батько, батька якого автор характеризує так: «не мав серцевини; він мав коріння, мав гілки. Мав своє місце в саду, але всередині був порожнім, всередині він міг тільки сам ховатися від світу», «Він помирав у шпиталі від раку снів». Ця внутрішня порожнеча передалася синові. А от внук не хоче цієї порожнечі, бунтує проти неї і вибльовує її з себе: «я був слухом свого покоління, тільки слухом, бо голосу мені ніхто не давав». Разом з дитинством герой вибльовує чужі сентенції, чужі особистості і чужі світи рідних по крові людей, але чужих по духу: «хто не кориться з любові, той кориться зі страху», «час додавав їй сміливості, хоч і відбирав надію», «з першими пролісками прокльонів», «снить життя не на тому боці», «Етикет став етикеткою і зслиз з неї, як з порожньої пляшки, кинутої під дощем», «не встигаючи за потоком ненависті».

Але себе не виблюєш, от в чому річ. Саме життя приходить до героя цинічним народним гумором, гамором жорсткого як наждак світу – «слина була жорсткою вчителькою», «то були їхні часи, а не мої; ніколи нікому я не скажу «за моїх часів», бо жоден час не був моїм, навіть коли я його мав».

Головним змістом твору (і життя героя) є усвідомлення діточих комплексів, закладених батьками у дитинстві, а відтак – бажання їх з себе вирвати з кров’ю. Найбільшим ворогом своїм герой бачить родинну духовну несвободу, що є справжнім духовним пеклом. Відповідальність за це пекло покладається на його основного носія – тата.

Потрясіння парадоксом – саме так можна означити одкровення героя в епізоді спілкування з Шуреком: «Шурек життя б віддав за найнікчемнішого покидька, якби впевнився, що це його батько; зрозумів, що власне з тим покидьком він збирається проводити час, що їде до свого батька-нікчеми, аби бути з ним у добрі та злі, аби дозволити себе обпльовувати, бити, знущатися над собою лише заради того, щоб було до кого сказати «тату»; зрозумів, що Шурек віддав би всі свої скарби (тобто пару китайських ракеток, котрими він усіх обігравав), щоб мати до кого сказати хоча б «Тату, не бий!» І тут уже нам було не по дорозі».

Потрясінням друге для героя твору -- бунт його рідного дядька, над яким збиткуються тато та його рідна сестра. Цей бунт виписано автором досить глибоко, пристрастно і художньо вартісно. Чого не скажеш про сповідь у сласного священика, що майже слово в слово списана з «Баскетбольних нотаток» (американського тексту чи фільму). Але фраза «Я вірив їм у Бога» багато чого вартує.

Войцех Кучок у своєму романі дає можливість читачеві насолодитись художніми формулами буття, що приводять тямковитих до тями: «Вони не знали, що робити зі своєю старістю, так само як раніше не знали, що робити зі своїм життям», «вираз подиву, що спасіння так болить».

Звільненням героя є знищення носіїв його гніту – тата разом з його родинним будинком. Але чи не є рівночасно це знищення самознищенням?

Автор мовчить, чим змушує читача після деякого розмислу над своїм житієм починати сю книжку з початку.

На окрему похвалу заслуговує переклад Наталі Чорпіти, яка переклала дух польського оригіналу, знайшовши в українській мові коштовні відповідники реґіональномовній специфіці героїв твору. За це ґратулюємо.