Українські видавництва продовжують відкривати українською шедеври світової прози середини минулого століття. Наразі – до читача прийшов роман Ґюнтера Ґрасса «Кіт і миша». Вельми цікавий твір.

Автор творить свій художній світ на очах у здивованого читача – він згадує і пише, оживляє свого діточого кумира, дихаючи на його зображення у своїй уяві, звертаючися до нього, як Бог до свого творіння, і пара від подиху лишається на шклі почуття: «Поки я плив і тепер, поки пишу, я намагаюся думати про Туллу Покріфке,бо я не збирався і не збираюся думати тільки про Мальке. Саме тому я часто плив на спині, саме тому я тепер пишу: плив на спині», «я плив назустріч Мальке, я і пишу у Твоєму напрямку: я плив на животі і нікуди не поспішав», «той, хто пише, не має права забігати наперед», «я пишу, бо мушу викинути се із себе», «поділитися своїми важкими думками», «не бачити Тебе не означало, як і досі не означає, можливости забути Тебе і Твою напружену симетрію », «Мальке переміг своїм текстом усе».

«Кіт і миша», так само як «Школа для дураков» Саші Соколова – колосальна школа письма для доброго прозаїка. Подячний чительник має змогу відчути і спостерегти життя як воно є і писання про життя як воно є. Чительника уражає усе – причини уражень, ураження причин.

Се старечі полюції чи гомосексуальна естетика? Байдуже. Се висока поезія прози: «засмагали до кольору сигар», «у чотирикутній тиші кімнати», «Поки Ти не навчився плавати, Ти був ніким», «Вона складалася зі шкіри, кісток і цікавости», «Прутень Мальке був не лише суттєво грубшим і на цілу сірникову коробку довшим, він ще і виглядав значно доросліше, небезпечніше, достойніше», «ми нервово засміялися, коли на білі плями, що коливалися на гладкій морській поверхні, накинулися чайки і криками почали вимагати ще», «Якщо його і цікавили такі речі, то радше з хлопцями, хоча я зовсім не маю на увазі, що Мальке був не такий, як треба. У ті роки, коли ми курсували поміж басейном і баржею, ми самі ще не знали, самці ми чи самки», «Нудьга повзла від великих вазонів до олійного портрета на задній стіні», «тільки висохлий послід чайок добре пережив зиму, і його стало ще більше», «ЇЇ пронизливим голосом можна було би різати скло, він міг би вирватися із душ померлих тенорів», «вище полум’я свічки», «недаремно ж Бог дав вам усі ваші таланти» , «Вічний вітер і рухомий пісок», «ґранітні колони, об які можна охолоджувати гарячі голови», «миша ожила, і кіт ставав усе важливішим», «Він так просто не здасться, не зможе, не захоче, не зможе захотіти», «багато хто у своєму житті дуже любить дорогі килими, але помирає на голих дошках підлоги», «обрати найкращу частину промови, тобто мовчання».

Уражає у Ґюнтера Ґрасса феноменальне відчуття ритму фактури слова («іде у своїх високих чорних шнурованих черевиках, які порипують на посипаному попелом снігу») і просто дивовижне але і оманливе водночас відчуття легкоти буття.

Усе не так просто, але художньо вивершено і художньо вартісно.

Неповторно.

Неперебутньо.

Наталка Сняданко заслуговує найбільших похвал за управний переклад, хоча і не утрималася од фірмової автоглухоти – «даХУ ЯКого», «тиХУ І респектабельну», «голоЇ БАЛКИ», а також не до ладу використала московитське слово «карп» замість українського «короп».