Олесь Ульяненко написав і видав черговий роман -- «Серафима». Цей твір дуже нагадує інтернет-гру стрілялку. Люди мруть як мухи без розбору. Тільки головна героїня – вічно жива і красіва. Навіщо? А Бог його зна. Пишеться і видається. І на тім спасібо.

Є дещо в автора авторської глухоти («успіХУ І був чистої води гедоністом»).

Поза сумнівом – Олесь достатньо талановитий письменник. Тому у його тексті багато гарних художніх деталей («зі смородинами чорних очей», «видно було грудочки горобців, що шили повітря», «Небо у вікнах відливало старим сріблом, хмари язиками чіплялися за дерева», «у роті побабіло», «жах присів на його плечі»), масних художніх мазків («плавно полетіли у чорне масло шахти», «з прихрипами у горлі», «Небо кришиться об каміння», «він починав говорити, наче витягувати слова з темряви», «зуби за оскомило листопадом», «Сипав травневий теплий дощ», «ночами, густими від мрій», «Їхні сліди зализували сині хвилі, о цій порі слизькі від медуз»), аж навіть метафор («жолобила мрію», «гудуть бджолами голоси», «равликовий досвід», «трикутник свіжого повітря», «запахами усталеного життя», «срібна злість»), психологічно точних ба навіть витончених медитацій («мов допірнути до дна помийні», «Крах повертає людину на її колишнє місце. Цим він і страшний», «Він наче відкривав цю вічність під порожнім небом», «спала з відкритими очима, як сплять тварини, як сплять створіння, що прийшли на цю землю хтозна-звідки і не знають її законів», «Почалася осінь, море ревло і кипіло в голові Север’яна», «холод прокрався у неї з живота, і розуміє, що вона пішла проти чогось, і те, проти чого вона мимоволі повстала, і є її суть», «у ній все спало», «вона мастурбувала і поверталася в життя з сухими і жорсткими очима», «він сміється у море», «Не можна проміняти любов на ненависть, вона сама прийде. Краще розбудити смерть, і вона прийде разом з любов’ю, як холодний подих дитинства», «вдихав запах оселі так, наче весь світ був отруєним», «Одна людина може взнати всю правду тільки перед Богом, але не серед людей») і новотворів («обижло», «пропадюги», «небоскидами», «розшуковця»).

Але навіщо це все? Оповісти про витончену паню, яка через травознавство отруєнь творить свою кар’єру, своє комфортне життя, добре, але чи варто заради цього писати аж цілий романяку?

Не певен.

Разом з тим книжка є, вона вагує над середнім художнім рівнем літературного потоку. Інша річ, що Олесь Ульяненко може і мусить давати шедеври – глибокі, глибинні і вартісні. У словосполучені вічність під порожнім небом варто такому важковаговику української прози, яким є Ульяненко, налягати на перше слово.