Знов про Кокотюху? А що ж, пише хлопець, що жаден критик не встигає то все перечитати. І хоч Кокотюха уперто не помічає ні мене, як людину, ні моїх писань про нього, а на пару з Розумним пише мімуари, у котрих дуже обережно трактує мою участь у літпроцесі, все ж він є добрим письменником, -- інколи усирається, інколи підпрацьовує літрабом у не найкращих політиків за посередництва віднедавна самотнього політичного нарциса Донія , але й дає неперебутній художній продукт – як роман «Повзе змія».

Наталка Шевченко зауважує у своєму захисному слові на честь Кокотюхи, що «Легенда про безголового» набагато ліпше чтиво за «Повзе змія». На жаль, не можу з цим погодитись. Не дотягує ся річ і за рівнем художнього мислення, і за вивершеністю сюжету, і за виписаністю і випуклістю характерів, і за глибиною емоційного ритму письма.

Разом з тим це добротна проза, якої від Кокотюхи не завше чекаєш.

До його письменницької честі, він вперто освоює своїм художнім чуттям українську провінцію з її красою і брудом, застиглістю і динамікою.

«Легенда про безголового» -- це роман, писаний від першої жіночої особи. Автор зі знанням справи пише про райцентр, його реалії, людей і історичний підтекст.

Мова динамічна, з украпленнями українського сленґу, добрі діалоги, напружена дія. Але тут нема динамічних характерів і глибинного підтексту – у цьому «Легенда…» програє романові «Повзе змія». А якби Кокотюха ще й урахував уроки роману Івана Франка «Перехресні стежки», де теж фіґурує божевільний убивця, то ми мали би не просто детектив…

Але це справа наживна, до тексту живий автор може колись потім повернутись і зробити з нього шедевр.

У романі багато справді художніх знахідок: «хижих телекамер», «вода-біда і грязюка», «шкарпи», «вислизнувши з куртки», «за вікном вітерець легенько пройшовся яблуневим гіллям», «доля всміхнулася впертим», «безграмотність ріднила царських поліцейських та ментів незалежної України», «відмовляти такому – все одно, що ображати вагітну жінку», «ти вже вриваєшся в мої плани», «Серед них виділявся правильної форми піднятий член, обрамлений знизу півкулями яєчок. Біля головки йому намалювали очі, ніс, півколо усміхненого рота, з якого вилітає булька з написом усередині: «В атаку!»», «ставали на застелені читаними ґазетами столи», «убивають і за менші гроші», «Перетопчуться», «дощ -- суцільною мокрою стіною», «замерзлянкою», «вигадючувала».

Вагомим набутком роману є показ автором нерозривного зв’язку часів і діянь людських. Це дуже важлива річ, особливо сьогодні, в епоху вселенської безголовості наших співвітчизників, для яких основною цінністю є гроші, які заступаюсь всі інші – істинні – цінності.

До негативів роману варто достосувати невиписаність твору – таке враження, начеб автору (ліричній героїні?) не вистачило духу доперти до решти літературного плуга, і рілля лишилася невивершеною. Дивним виглядає собака, який ступив крок до героїні – або він двоногий, або автор щось наплутав. Так само недоладно виглядають рештки у значенні останки.

А так – нормально, добра, міцна проза.

То ж браво Кокотюсі! Чекаме ще.