Історики, як правило, оцінюють ту чи іншу епоху не лише по документах чи мемуарах. Політична публіцистика (і не лише політична) дозволяє якнайкраще передати дух часу, настрої, що панують в суспільстві, іронію, почуття гумору, найтонші нюанси тих чи інших стосунків і – головне – ставлення інтелектуалів (якими насамперед є публіцисти) до явищ, героїв, подій. В цьому плані публіцистичні твори – навіть коли вони втрачають злободенність – читаються як документи епохи.

Статті Романа Кухарука, що публікувалися у різних виданнях протягом 2005 – 2006 року, своєї актуальності не втратили, оскільки при владі в Україні далі залишаються Віктор Ющенко та його команда. Колись Ющенко і його діяння стануть історією, і знайдеться чимало бажаючих поглянути на цей складний момент в історії України виключно крізь рожеві окуляри – особливо на догоду заокеанським спонсорам, що вперто пов'язують нинішні події в нашій країні з процесами демократизації. З'являться мемуари тих, хто стояв пліч-о-пліч з Ющенком на Майдані і творив «Помаранчеву революцію». З'являться спогади його опонентів… Людовік XIV колись сказав: «Брешуть, як очевидці!». Мемуаристика дійсно буває надто суб'єктивною. Публіцистика – навіть попри її навмисну суб'єктивність, авторськість, є більш чесною річчю. Мемуаристи дивляться на події з висоти років, відсторонено. Публіцисти – дивлячись правді у очі.

Колись Сальвадор Далі написав книгу спогадів, де описав свої непрості стосунки з Марчелло Мастрояні. Мастрояні прочитав і вжахнувся: його в спогадах було представлено справжнім монстром. Він зібрався і поїхав до геніального іспанського художника. «Дорогий Сальвадоре», - сказав Мастрояні при зустрічі. – «Чому ти перекрутив усі факти?» - «Тому що, любий Марчелло, що своїми мемуарами я хотів спорудити пам'ятник собі. Але не тобі», - відповів Далі.

Мемуаристи споруджують пам'ятники собі – але не тим, кого вони описують у мемуарах. Публіцисти споруджують барикади, знаючи, що про ці інтелектуальні барикадні бої пам'ятатимуть хіба лише історики, але тим більше довірятимуть їх чесності.

Стиль Романа Кухарука – гострий, подеколи в'їдливий, різкий. Його не можна звинувачувати у любові чи нелюбові до того чи іншого політика – особливо Ющенка. Ющенко є Президентом, посадовою особою, уособленням режиму. Але Кухарука не можна звинуватити в нелюбові до України. Гострота пера Романа визначається насамперед тим, що він вболіває за долю своєї землі. Байдужий до України не став би писати САМЕ ТАК. Він або повністю очорнював би діяння Ющенка – на догоду його опонентам, або писав би апологетику.

Головне, що вирізняє публіцистику Романа Кухарука – це думка про майбутнє. Йому не цікава сучасна Україна – Україна, що потонула в лицемірстві, брехні, підміні понять, бідності, взаємопоборюванні. Він думає про Україну після Ющенка, Україну, яка не несе на собі відбитки постсовкової ментальності, Україну ідеалізовану, авторитетну, стабільну, з повагою до Людини і до Закону. І вірить в те, що така Україна буде збудована.