Богданові-Ігору Антоничу і не снилось ніколи, що на припочатку 21 сторіччя в українській поезії з`явиться Богдан-Олег Горобчук. Чув про нього чимало від Коцарева, прочитав захоплений відгук про його третю книжку поезій Артема Чеха, переглянув низку ілюстрованих Горобчуком книжок – справді добре. А от поет з нього...

Нє, ну є цікаві речі: „вас не куплять якщо ви самі цього не захочете”, „Поки я всіх вас люблю Я побуду поетом”, „де зникають хлопчики з прочиненими ласками де пеперізають власне горло дівчатка старійшини торкаються анусів і навчають любові навпаки з кістками замість полуниць як рояльні клавіші хребці як пересмики ший музика як повішені за пряму кишку звиваються вмілі пальці мастурбаторів” , „застріли найстаршого спробуй лайна наймолодшого”, „там тепло -- на тому боці екрану, там пекло – на тому боці його” (контекст -- Пазоліні), „в цьому тексті нема ні Бога ні кохання – вони не залишаться тут”, але їх безмірно мало для заіснування повноцінного літературного характеру.

Горобчук живе не тільки в надмірі чужих художніх форм, але й у надмірі чужих ритмів. У нього багато авторської глухоти („цеХУ І СКАЖЕ”, „ПО ПОрції”, „цеХУ ЯК”), багато дивного оспівування своїх сучасників -- Лазуткіна, себе, Дністрового, пана Глибоковроті, Пашковського і дивна нехіть і злість до Ґьоте і Шевченка. Щодо Ґьоте мені якось байдуже, а от Шевченка, вилупку житомирський, не руш, тобі до нього, як до неба рачки.

Зайве казати, що споглядання його сперми у воді чи пивні мандри з друзяками мало читача обходять. Горобчук пише в одному з віршів: „Господь у нас не заблукає”. Та певне ж, де б йому там і узятись?

Отаке от. Най би ґосподін оформітєль оформляв книжки – це в нього добре виходить, а поезія – хай від нього таки відпочине.