Міні-передмова від автора попереджає читача (всяко може бути!), що «цей твір не можна вважати ані художнім, ані терапевтичним – жодної з таких цінностей до нього не закладалося». Овва! А що закладалося, які цінності? Пошукаємо!

Щодо терапевтичних – тут усе ніби ясно, їх у цих «записах» ( так

автор визначає жанр книги) немає, бо яка терапія може бути на неформальному

фестивалі самогубців?! Отже, це «не більше, ніж картографія певних теренів

людської свідомості». Але людей серед персонажів шаманського дійства, що

відбувається на далекій полонині в Карпатах, у переддень свята Івана Купала

щось не видко! Хіба цей герой роману схожий на людину? - «З намету вилазить

бухий у дупель хіпусьо. Він по-собачому кудлатий і весь вкритий червоними

смужками від коматозного лежання в траві. Хайр чувака схожий на гніздо

птеродактиля. Його руки по лікоть обвішані феньками, а на шиї теліпається

сталевий пацифік. Його джинси м'яті, пописані ручкою і мокрі на дупі й

нижче. Це значить – спав на мокрій землі». Зрештою, якщо це майбутній мрець,

то він так і мав би виглядати!

Фестиваль самогубців виявляється театром абсурду, де кожен актор

має свою маску, свою «шизу», і де від самого початку і до трагічного фіналу

«ніхто нікому нічого не винен», хоча спроби знайти однодумців у репліках

звучать: «Він і приїхав з такою ціллю. Світ не дає йому відповіді, і він

шукає людину, з якою можна порозумітися».

Всі учасники дійства перебувають у перманентному стані

початкової параної: «Коли зникли голоси, я втратив усе, що до того мав. Я

втратив знання вітру. Втратив знання хмар. Я не міг керувати стихіями…Став

мішком із кістками. Але найстрашніше – я втратив своє істинне ім'я»;

«…квартира давила мені на психіку. Мене брала тривога, а ночами, при

вимкненому світлі, зі мною траплялися напади паніки. Я прокидався в поту, не

пам'ятаючи конкретно, що мені щойно снилося. І тільки кислуватий металічний

присмак в роті навіював смутні образи чогось задушливого, глевкого,

потойбічного…У сні я глибоко в собі знав, що ось це і є справжня нечиста

сила і з нею жарти погані».

Коли перегортаєш останню сторінку книги, виникає крамольна

думка, що автор просто кепкує з читачів, яких, судячи з накладу видання, має

бути аж 7 тисяч! Особливо зворушливо звучить назва видавництва – Клуб

Сімейного Дозвілля! Але ж, і хохмачі видають книжки у місті Харкові!

Автор роману щиро зізнається: «Каламутна вода б'є звідки?...з

мого прихованого «я». Вода брудна…Це символ глибоко витісненої у

підсвідомість депресії, яка врешті почала виходити на поверхню…помиї били

фонтаном…я зрозумів суть проблеми…». Думаю, читач, якщо він не «психотурист»

і «не має досвіду орієнтації на місцевості» суть проблеми зрозумів теж. Аби

самому не стати параноїком, залишається після змістовно проведеного

сімейного дозвілля, «…пити на ніч липовий чай з медом». І що, пане авторе,

допомагає?