А Ірина Чернова, яка позиціонує себе як авторка кіносценаріїв. Властиво, так воно і є – її україномовна книжка „Село не люди”, що побачила світ під псевдонімом Люко Дашвар – то і є сценарій псевдоукраїнського мила.

Ірині не відмовиш у вмінні писати динамічно – це щось середнє між наслідуванням українській клясиці і легкій пародії на неї. Тут добра мова з нальотом сентиментальності і сюсюкання („шкулився”, „мнеться як свіжа шкіра”, „баба посміхнулася, як сонця в хмари налила”, „і знову – до баби з подивом”, „зірки в небі яскравих дірок понапробивали”), є живі герої і живі діалоги, але занадто це все спрощено і згущено, а тому малоправдоподібно. Авторка начебто боїться глибини. Дуже красномовний і сильний шмат з російськомовним патрійотом професором з Москви, але він не розвинутий далі.

Зайве казати, що сільські люди набагато складніші, ніж їх показує авторка. До того ж, село – це закрита система зі своєю культурою, сисемою цінностей і особливою ієрархією.

Мало віриться, аби сільські хлопці для першого сексу качали собі парафін у члени і від того тратили чоловічу міць чи життя. Та й дівчатка у селі доступніші. Дебілувато обгорає біля стирти герой роману Роман – в реальності це дуже важко здійснити. Ще нереальніше виглядає найманий палій та страхування сіна.

Є претензії і до самої назви, яка є абсолютно антиукраїнською – „Село не люди”, що звучить як село – нелюди.

Звичайно, Ірина Чернова може писати, що їй заманеться, але навіщо давати за це премію і оголошувати кращим романом? Фірма „Корона” у такий спосіб творить уласним коштом собі антирекляму.

Разом з тим бажаю авторці перерости уласну літературну неміч і розвинути позитивні риси її стилю у наступних творах, які, можливо, будуть глибшими.