Здивувалась, одержавши поштою цю книжку. До того я цього автора нічого не читала. Мабуть, мою адресу він видобув із довідника Спілки письменників, а на мені зупинив свій вибір через моє прізвище, що нагадало йому його героїню. Та облишимо преамбулу, перейдемо до справи.

Попри супроводжувальні схвальні відгуки про автора та його твір, наявність яких у книзі мене завжди налаштовує на іронічний лад, книга в цілому справляє враження приємне. Автор віршує на дуже пристойному рівні, вдало використовує фольклор, вправно (за винятком деяких, дещо нав’язливих повторів) римує, образи героїв доволі зримі, до того ж не тільки головних, а й другорядних, як-от Марусиного діда. Що стосується вкраплень публіцистики та перегуків із сучасністю, то, як на мій смак, вони мали бути дещо лаконічнішими. Можу закинути авторові недостатню послідовність опису Марусиної зовнішності (стосовно веснянок тощо). Але, можливо, це прискіпливість радше жіноча, ніж поетична. Здається мені, наприкінці (маю на увазі останню зустріч Марусі з Богданом) автор трохи занадто поспішав. Розумію, що в героїв було обмаль часу, але ж не в автора... Якщо у Вінграновського в його “Наливайкові” обірване завершення виправдане й відповідає всій концепції твору, то тут, як на мене, не зовсім. Маю на увазі не сцену Марусиної страти – тут авторові смак і почуття міри не зрадили, – а сцену прощання Марусі й Богдана – те, що Богдан врешті-решт все-таки пішов наздоганяти козаків, тут, мені здається, автор не досить переконливо навів і довів мотиви цього вчинку. І ще одне: слово “лишити” у значенні “позбавити”, як його протягом усього твору використовує автор, чистої води русизм, таких речей слід позбуватися. Але, попри це, річ справляє дуже гарне враження і, якби не обірвані зв’язки і відсутність належної літературної критики, не загубилася б у книжковому морі.