«Лягай між двох гір,що завтра зійдуться у герці,Але перебудь.» «І хочеться гір і гуцульських коней...» «Столик на двох.Горнятко моря...» «Залишся,бо треба нарешті вмерти...» «Залишся...»

«Роздягни свою втомлену душу...»

«Істеричка порізала вени.Ляльці.»

«Я втомила вас почуттями...»

«Візьміть кошенятко у мене,воно хороше...»

«Колись не розкриється мій парашут,Ти скажеш:--Хм...І поплентаєшся на остів Сель-тавра...»

«Де-факто вже осінь...»

«І починаєш розуміти: кінець – це коли перестає дощ, бо доведеться стояти на місці до наступного...»

«Коли місяць тромбом стає у звуженій судині дощу і вже ніякий штопор спіральних галактик не допоможе...»

«Ти знову самотній, а отже – вільний...»

«Лиш кінь твій огненний розбудить копитами степ, лишаючи згарище травам...»

Набір можна продовжувати, якщо буде продовжувати з чого, тобто, я хочу сказати, якщо авторка (Наталія Ткачик) спроможется ще раз перемогти в гранослові і їй видадуть ще одну книгу. Наразі ж перша книга «Скалка в сонці» (Київ, 2005) залишає, назагал, приємне враження (не плутати із таким же відчуттям), і можна навіть додати, що вона, тобто книга, готова поповнити реєстр гранословського мотлоху, якщо, звісно, авторці не поталанить вибратись з-під його нашарування, знову ж таки якщо...

«Ти знову самотній, а отже – вільний...». Саме ця фраза чомусь вражає найбільше, найглибше. Добре. Я скажу відвертіше. Вбиває наповал своєю правдивістю і дивністю водночас. Що авторка хотіла цим сказати. Коли в даному контексті ідеться про самотність, як чоловічу притаманну сутність, то, окей, мені, здається, (я можу помилитись) все зрозуміло. Принаймні, на перший погляд. Інша річ, якщо авторка ховається (в роздуми над причинами заглиблюватись не будем) за отим «самотній»...

Добре. Що ми знаємо про авторку. «В Наталії Ткачик – тонке відчуття слова». Це Герасим’юк. Коротенька передмова завше добре. Ніж відсутність її взагалі. Хоча, щоправда, не зовсім. Поки книга видавалась, авторка мешкала і навчалась у Івано-Франківську (чи Станіславові, як кому до вподоби). Філологічний факультет. Оце й усе, авторка не засвічена у літпроцесі (якщо не рахувати коктебельські посиденьки біля моря-2005).Щоправда,в неті надибав дві цікаві речі відомих у літературі людей про нашу піддослідну.

Якщо говорити про буквально останнє читання, то мені до рук потрапила книжечка нашої івано-франківської молодої поетеси Наталії Ткачик. Ця збірка була для мене певною мірою несподіванкою, – Є.Баран.

Акселератство як щеплення від маленьких і великих (як непослухи) катастроф є естетичним осердям гранословівської збірки Наталії Ткачик “Скалка в сонці” (ще 2005 р., тобто, за конан-дойлівським дедуктивним методом, ідеться про системність). Маємо всуціль вавилонський поетичний простір, у якому все ж оселяється виразно окреслена релігійність...– В. Левицький. Двотисячники чи «нулячки»? ( http://culture.unian.net )

Для мене, як і для Ігоря Павлюка, своєрідним критерієм огляду сучасної молодої поезії є знаменитий сайт «Поетика». Оскільки суб’єкт даної статті, а точніше, його поезія, не пройшла таке трівке випробування (знаю засновників «Поетики» як прискіпливих і неупереджених шанувальників поезії), то й не потрапив у всеукраїнський огляд сучасної молодої поезії Ігоря Павлюка. Зайве говорити, що відсутність літературного волюнтаризму, як необхідного, на нашу думку, елементу сучасного літпроцесу, просто виштовхне небажаних собі (читай беззубих, беззахисних) письмаків на узбіччя. Зрештою, на останок, перефразовуючи класиків, скажу, що літератор просто повинен уміти себе захищати... Се ля ві

жовтень,2007