Прочитала журнал, як то кажуть, від і до, щоб скласти уявлення про рівень і добір авторів. Хоч як прикро, мушу зазначити, що він мене розчарував. Відкривається журнал оповіданням Наталі Дев’ятко “Дощ із чорних стріл”, написаним у манері розманіженої панночки XVIII століття, до того ж доволі невміло, якщо вже їй закортіло саме так свій твір стилізувати, хоча психологічно і з огляду на тему це зовсім не виправдано.

Прочитала журнал, як то кажуть, від і до, щоб скласти уявлення про рівень і добір авторів. Хоч як прикро, мушу зазначити, що він мене розчарував. Відкривається журнал оповіданням Наталі Дев’ятко “Дощ із чорних стріл”, написаним у манері розманіженої панночки XVIII століття, до того ж доволі невміло, якщо вже їй закортіло саме так свій твір стилізувати, хоча психологічно і з огляду на тему це зовсім не виправдано. Далі йдуть твори більш вправно написані, але, як на мене, фантастика має захоплювати, ба більше – вражати, а прочитане мною в цьому журналі доволі сіре, аби претендувати на те або друге. За єдиним винятком: оповідання Валерія Верховського “Так сталося”. Це доволі серйозна й професійна, психологічно вдала робота, і єдине, що їй заважає, як на мене, – це притягнутий за вуха елемент фантастики, тим більше проговорений скоромовкою (аби відчепитися?), який тільки псує цілком пристойне оповідання.

А що мені дійсно сподобалося й справило враження – це критична робота Олексія Спейсера Кацая “Як рейдела, так рейдела...” Написано жваво, аргументовано, цікаво й зацікавлено, аж самій захотілося прочитати твір, про який у цій статті йдеться, – “Розмір має значення” братів Капранових.