Катерина Кальченко народилася 21 червня 1955 року у селі Бреч Корюківського району на Чернігівщині. Пані Кальченко має дві професії: технік-бджоляр і технік-плановик. А ще – поетичний талант. Вірші пише з 2000 року. Напевне, саме через специфіку професії і її збірка має солодку назву – «Медовий верес».

А відкриває збірку поезія «Осінній ліс». Забігаючи трохи наперед, слід сказати, що пейзажна лірика посідає не останнє місце у доробку автора. Милуючись лісом рідної Чернігівщини, поетеса дещо по-язичницки олюднює його, зауважуючи, що він – і «мінливий», і «тихий», і навіть «смішний». З не меншим трепетом ставиться вона і до малої батьківщини – Корюківки. У поезії з одноіменною назвою Катерині Кальченко вдається поєднувати й простодушне замилування і, в той же час, демонструвати знання фактів історії рідного краю, що, як не дивно, не суперечить одне одному, а, навпаки, надзвичайно гармонійно поєднується. Наприклад: «ми усмішку бачим Корюківки милу», і тут же – «Твій вік – три століття (іще білозуба)».

Та навіть коли у поезії не зазначається конкретного населеного пункту, все одно відчуваєш не просто прив’язку, а, краще сказати, певне зрощення (можливо, навіть на генетичному рівні) душі (хоч як це пафосно звучить) поетеси із рідним краєм, його природою, особливим настроєм, повітрям, нерозгаданими таємницями. І залюбки пірнаєш разом із автором у чари осені (а пейзажна лірика пані Кальченко – переважно осіння, хоча є і весна – «пустунка з виду юна» !), де «осінь дивиться у вічі з неба смутком зі свинцю», «з вій-очеретів падає тінь», «спокійно спить бджолина сила, в солодких снах по мед летить»…

Проте не єдиним спогляданням і замилуванням живе людина. Жорстокі будні нерідко посилають тяжкі випробування, вагання та ситуації, у яких потрібно робити зовсім нелегкий вибір. Саме тоді й знаходиш прихисток у вірі. І з'являються поезії на біблійні мотиви, у яких багато оповідності та сповідальності ( «Спокуса і розплата»), а то й стилізації під молитви («З молитви»). Але поетеса не забуває пригадати й те, що навіть вірити було невільно – у ще зовсім недавні та страшні часи, коли навіть на потаємне прагнули створити монополію. У поезії «Вбивали віру, щоб убить», Катерина Кальченко прямолінійно виголошує суть тоталітарного ідолопоклонництва: «Молитись хочеш? Он висить Ілліч, молись, як закортіло».

У філософській ліриці пані Кальченко – життєствердні мотиви, оскільки віра виявляється сильнішою за труднощі та негаразди. Проте саме те, що «смертяку поруч носить», дає стимул більше цінувати життя, на зло цій «смертяці» знаходити час радіти, здавалося б, дрібницям – ранку, вітру, сонцю, яке «в уста мене цілує, не в чоло». Ці є мотиви поетеса продовжує і у вірші «Люби життя – воно твоє…». Отже, «солодких ягід пригорщу їж жадібно, не бійся» - це справді заклик життєлюбки.

Хоча наше життя далеко не завжди має солодкий присмак. Часом стається те, що зовсім не залежить від нашої волі, наших бажань. Те, що вривається без стуку і нищить звичний лад, калічить, нещадно перекреслює мрії та іноді ламає навіть найстійкіших.

«Чорнобиль». Це слово не потребує додаткових пояснень.

Напочатку поезії пані Кальченко використовує прадавній прийом: три взаємопов'язані слова, символічне, магічне число три. У ньому закодовано розпач усієї планети.

Полин – Чорнобиль – гіркота…

Мабуть, провидець передбачив.

Зв' язавши ці три слова так,

Нам натякав на біль неначе…

Але насправді відчаю немає. На завершення поезії зітхання та голосіння припиняються, знаходяться сили, щоб опанувати себе, а місце розпачу займає логіка думки. Адже якраз ліки є гіркими. Це означає, що є і шанс на зцілення. А зцілюватися можна, як би це жорстоко не звучало, через біль.

А, може, Бог і передбачив

Траву, в якої є мета

Зцілити землю, котра плаче?

Та зцілення – не тільки у болях. А й у спогадах. Ні, не у втечі від реальності, а саме у спогадах, які дають наснаги. Автор подорожує у минуле, і «Подорож у минуле» справді звучить, як пісня, отже, ця поезія могла б удруге народитися – під музику!

Згадує колишнє пані Кальченко і у поезіях «Гітарі» та «Дитинство». Пронизливою є фраза «Ви помирали молодими» з вірша «Пам'яті родичів». А у «Дереві роду» - гордість і біль, сконцентровані у рядку «там роду мого дерево – обпалене й живе». І знову – невмирущість душі, роду, зв'язок поколінь і віра у продовження, оскільки дерево роду, хоч «обпалене», але – головне – живе. Поранити – це ще не вбити.

А безсмертя дає і людська пам'ять.

Глибинний сенс поезії «Пам'яті Василя Гарманчука», певне, сконденсований в одній, останній, фразі, яка могла б звучати цілком органічно й окремо – як одновірш:

Душа поета з неба просить…

Мотиви самотності теж не чужі поезіям Катерини Кальченко. «Якщо не у життя, пусти до себе в сон…», - проситься лірична героїня. Але це монолог. І чи буде відповідь на прохання – невідомо.

Та зовсім несподівано, дещо гостро і якось по-стусівськи вкарбовується у свідомість:

Дві самоти вдивляються у стелю

В одній кімнаті у пітьму одну.

Вслухаються у тишу у пекельну

У Господа вимолюючи сну.

Однак темрява та самотність - не страшні, якщо, звичайно, є світлячок. «Світлячок в душі багато значить / Сяйво, може, виведе в едем».

І поетеса має такого світлячка. Проте до спокою ще далеко. То ж пророку Тарасові ставиться риторичне запитання: «Коли ж у душах буде спокій ?»

На нього можна відповісти іншим запитанням: а чи потрібен цей спокій? Чи краще йти далі – із невтомним світлячком, який не дасть збитися на манівці й скам'яніти від нерухомості ?..

Збірка закінчується, на мій погляд, несподіваним, дитячим за характером та настроєм віршиком – «Грибочок сховавсь під листочок». А писати для дітей – це писати для майбутнього.

Тому в цілому і характер книжки, незважаючи на осінню меланхолійність, – оптимістичний.