Писати про книжки видавництва „Факт” вельми невдячна справа. Фінік сповідує культ свого гаманця і абсолютно не займається розкруткою та супроводом своїх авторів. А як когось з них зачепиш краєм слова, то ховайся хто може. Про Настю Байдаченко на нашім сайті вже писалося – і доволі критично. Замість подяки, ми отримали дурнувату дискусію в неті з посиланням на радянські мовні словники, ба навіть на Грінченка. З таким самим успіхом можна всіх тих посилальників послати на йух

Але до дупи Фінік і його жидівські манси, нас більше обходить талановита письменниця, яка прийшла до читача з чудовим твором – „Перший гріх Ізабелли”. Твір має підназву „історія одного інцесту”, але йдеться тут не про те. А про що? Про пристрасть, про спрагле бажання щастя і любові.

Є й тут мовні недоладності, ба навіть авторська глухота („жаХУ Й РАДОСТІ”), але це не потворить твору. Тут багато поезії („Землі дикого вітру й диких людей”, „...в його жилах тече пекло”, „Вона була покірна як віск, і попри те невловна, як вода, що знов і знов падає на підставлені руки”, „За вікном стогнав неспокійний вечір, темний і беззоряний, безпросвітний і безнадійний, як її загублена душа”), медитації та притаєної психології ( „Не нам судити, не нам знати...”, „Він навчив Жана тримати меч у руках, решту той успадкував із кров`ю”, „Сам себе випалює зсередини. Тому арманьяки не живуть довго і помирають не своєю смертю”, „Інколи жінку хочеться прибити, якою б гарною вона не була. Може не варто стримуватися?”, „Ладен забути навіть образу. Забути, а не пробачити”, „...хочете панувати над королівствами, а не вмієте навіть над собою...”, „Жан сам себе здивував, промовчавши”, „Хто наважився відпустити тобі гріхи?”, „...тіло твоє – лише нікчемний тягар душі, яка прагне єднання з Богом”, „його життя було постійним доланням прірви”), пристрасті („Я ж казала... Я ж просила... – голос її стихав, наче її живцем закопували в пісок”, „в неї згуба в крові, трутизна в погляді й небезпека на вустах. А це не зникає, навіть коли сивіє волосся та обличчя розрізають зморшки”), фактурних деталей („...обличчя було так щедро пошрамоване, що саме нагадувало поле бою”, „...голодні вовки приходили і вили на повішених на гаках”, „...виявилася цілковито зіпсованою, як гниле яблуко”, „лоєву свічку, яка смородом краде повітря”, „Вітер відразу ж збирав довгі чорні пасма і розносив долиною”) та найгловніше, що вдалося Насті Байдаченко – наповнити далеку епоху відбулих героїв, тіла яких давно зотліли в далеких степах европейської гісторії, жагучою фактурою плоті і крові („Кілька секунд тримав її, потім повільно опустив, не послабивши обіймів, так що вона відчула все його тіло, кожен вигин, кожну складку, і сп`яніла від цього”, „...ті широкі обвітрені руки, ті палкі обійми раптом подарували спокій”, „Міцні,безжальні руки, потріскані широкі пальці, які придушать так само легко, як приголублять жінку ”). Це вологе дихання чуттєвого світу розкриває в читачеві безодню його почувань і стає частиною його людського, а не читацького, досвіду.

Приємним є і уміння Насті передати експресію діалогу – живої розмови живих героїв: „—Вороття вже не буде. – Я не хочу вороття... Мені нема куди повертатись”, „—Ми повернемось, а їхньої крові нап`ються вовки. — А ми повернемось?”

Поки ся книзя чекала черги до реценжки, вже дочитую наступну тої ж авторки – про чуму. А поки зберуся і ту відрецензувати, Настя видасть ще книзю.

Отак.