Мені подобається поет Романенко. Але людина –Романенко – се щось страшне, і тому, усе, що дотичне до нього як людини мені геть несимпатишне. Коли купував книжку Галини Ткачук СЛАВКА, то не знав, що вона його дружина, бо инакше...

...инакше не одкрив би собі чудовезну прозаесу, яка мене як читача одразу узяла за жабри своєю гаризмою чудового стиліста, а як літературного критика уразила новизною почуттів у художньому ліпленні свого осібного світу, а як прозаїка потішила чудовим знанням київщинної говірки.

Є у книжці понадто московизмів і подекуди авторська глухота („на даХУ І МОГЛИ СПУСТИТИСЯ ЇМ НА КУХНЮ”, „на чужу стріХУ І ОБЕРЕЖНО, ТРИМАЮЧИСЬ ЗА ОГОРОЖУ, ПРИГИНАЮЧИСЬ”), але се не визначально, а при перевиданні легко і поправити.

Галина пише про маленьке пристоличне місто „дітей, де усі батьки одчайдушно працюють у Київі”, „Тут люди мало бувають. Здебільшого працюють, якщо уже бувають”. Се містечко мале не своїм розміром, а розміром своїх жителів – двоє дітей витворюють собі світ у світі дорослих без дорослих і усупереч їм. Вони мають своє життя і свої – уже! – характери: „Що поробиш, я мусила перетинати їхні шляхи”, „...і вони там кричать у ковдрі!!Тієї ночі я кричала у ковдрі”, „Отак я одкрилася”, „І я пішла. І ковдра замітала за мною слід”, „...двері у кімнату з двома дівчатами”, „Знаєш, як воно, коли хтось із води дивиться?”.

У книжці чимало поезії („...він ішов прямісінько у ліс і ходою своєю нагадував саму безмежність”, „...ключі від хати, котра була далеко-далеко, в іншому місті, зовсім серед іншої зими”, „про тих, хто їздить на мотоциклах у зливу ночі”, „— Кицюню, де твоє волосся? – Літає скрізь, як порохи, і гнізда з нього в`ють птахи!”, „...де тихі предки лежать мокрі, і на їхніх хрестах в`ють гнізда риби...”), медитації („Отак я люблю когось, як тягнеться без снігу грудневий двір, а за ним – садок, а я усе ще люблю його. Далі – осінній ліс топче темне своє ж листя, а я і там люблю його, бо люблю його безмежно”, „Іди сюди, іди до мене, послухайся хоч раз істоту, котра тебе кличе! Згоджуйся, і тобою новий промінь піде, згоджуйся, і від тебе старий світ зникне. Згоджуйся, бо уже несуть тобі моє яйце, міцним міцне і всередині тепле”, „Він перехилився через край глечика і дивився на мене сторожко і довірливо. І спитав злякано: -- Що тут? – Світ, -- кажу”), і філософії („Ніхто не знає, як повернеться його життя, знати би кожному як повернеться до стіни його настільна лампа”, „Коли справжні речі торкаються нас – їхні доторки виразні”, „На сьому світі ні од чого не утечеш. Скрізь залишишся”), і пронизливих і напрочуд точних художніх деталей („Біля тамтешньої школи, порожньої влітку”, „Миша потрапила в полапку”, „Хто збирає сливи на Кров Господню”, „лицем до вечірнього сонця”). Але там нема жлобства і порожнечі.

Тому слава СЛАВЦІ, а од її автореси чекаме нових книжок, гарних і талановитих.