У нас так багато кобіт і кобітульок, а рівно ж цнотливих дівчаток кинулося в ґламурну літературу, що аж страшно робиться за україншьку словесність. Вони, як правило, молоді, щирі, відверті і розкуті. Гадаю, же бабця Кобилянська та її полум`яна посестра Ляриса Петрівна були б приємно заскочені, а може навіть і втішені.

У нас так багато кобіт і кобітульок, а рівно ж цнотливих дівчаток кинулося в ґламурну літературу, що аж страшно робиться за україншьку словесність. Вони, як правило, молоді, щирі, відверті і розкуті. Гадаю, же бабця Кобилянська та її полум`яна посестра Ляриса Петрівна були б приємно заскочені, а може навіть і втішені.

Ірена Старостіна видала роман „Кілька секунд щастя”. Що можна сказати про сей з дозволу сказати витвір новітньої художньої укрлітератури? Продукт космополітичної поп-культури, двоязичіє, що переростає у брудний суржик, а також духовне інтернет-сміття. Бо чим виправдати росмовні пасажі в українському романі? Вони не відідграють жодної художньої ролі – ні підкреслюють, ні виокремлюють, ні характеризують, ні знущаються, ну просто собі є та й є. „А зачєм?” – як слушно питає мавпочка в одному кацапурському мультику.

Любов до не кращої Карпи надає творові присмаку відвертого лайна, що є відвертою вульгарністю підклубних потіпах.

Вдається авторка до калькування з російської („лице кавказької національності” – у російській „лицо” у такому контексті має значення „особа”; „ти цілком права” замість доречного „ти маєш рацію”; ), до відвертого і огидного несмаку („Труси мають бути чисті. Як душа”), а рівно ж і до авторської глухоти -- „ТА ТОму хто”.

Але попри те Ірена Старостіна – дуже талановита письменниця. У неї є талант, характер і письменницька харизма. Вона вивергає жінку зсередини, і дає читачеві відчути її присмак, її жар, її пульсуючі ритми: „...нестримним бажанням жити; жити, щоб довести Йому, що вона здатна на життя без нього...”, „у прірву сліз”, „... мої думки приходять самі – я не можу ЗМУСИТИ їх прийти. Не можу!”, „...залишивши його наодинці з його здивуванням, я вийшла з кафе – назустріч новому життю і новим пригодам. Я не залежу від жодного хлопця, я належу тільки самій собі, я прекрасна і молода... А чого ще хотіти від життя? Хіба що нового хлопця...”, „...зраду ще б могла забути, але зраду з чоловіком...”, „У мене відбили хлопця, якого я так довго відбивала в Тані”, „Тиша була ще страшнішою за крик. Тиша сама по собі кричала...”, „Я не чекаю тебе... Я чекаю смерті без тебе...” тощо.

Авторка може бути точною, лапідарною і конкретно незглибимою у своїй прозі: „—Так, що ми могли б почати? – Ми не могли б не почати, -- приглушено сказала Тіна і викинула недопалок у вікно”, „—Ета ваше тєло? – знову присікався міліціонер. – Ні, не моє.Моє тіло стоїть навпроти тебе і розмовляє з тобою”.

Мораль сеї реценжки така: Ірена Старостіна має усвідомити свої позитиви, звільнитись від сміття і дати читачеві добру, тонку, цікаву, художню прозу. З Карпи вона вже виросла. І вона вже сама – творча особистість.