Анна Лупинос видала свою першу книжечку віршів „Радість серця”. Епіграф з Григорія Сковороди, очевидно, слугує авторці для того, аби виправдати назву збірки, бо ані духу Скороди, ані алюзій з нього у самій книжці немає.

Анна Лупинос видала свою першу книжечку віршів „Радість серця”. Епіграф з Григорія Сковороди, очевидно, слугує авторці для того, аби виправдати назву збірки, бо ані духу Скороди, ані алюзій з нього у самій книжці немає.

Автор передмови Григорій Лютий, якого я, відверто кажучи, і не шаную як поета і не поважаю як людину, припустився двох україночервних помилок: тягне авторку в українство (навіщо?) і назвав свою передмову перефразуванням з Дмитра Іванова „Ти ж знаєш де себе шукати...” Але то є геть недоречно, бо Іванов з патосом і енерґією талановитого комуніста пише в одному зі своїх віршів про хлопчика, який загубився у Москві і напомацки, неусвідомлено іде до мавзолею Лєніна, а мама так само йде туди, і у фіналі баляди каже синові: „Я знала, де тебе шукати”. Не думаю також, що авторка у своїй книжчині ставила собі за мету „отямити світ”, як про це мовить Лютий.

А що ж вона хотіла? Знайти себе у поезії, і тут, очевидно, присутній Сковрода – порадою „Пізнай себе”. Але тоді й епіґрафом до книжки мав би слугувати цей його рефрен.

Помітне школярство російської поезії срібного віку – чимало віршів вперто наслідувальних можна було б не включати до книжки. Є чимало негараздів: несмак („заштриХУЮт дожди”, „Предо мной не повесят лампад”, „Я только за ветром”), подекуди після вірша можна поставити резонне запитання „Ну і що?” (після вірша „вре-мя”), з „Обломанних вєток” можна зробити чудовий п`ятивірш („Тайна есть у сломанных ветвей Листья цепче держатся за них. То же происходит у людей. Я ветвей с листвою набрала В парке после бури поутру”), вилучивши вербальну зайвину. В такому разі образна палітра починає працювати на художність твору і цьому не завжають розжовувальні поетичні гілки. Інколи кінцівки віршів нівелюють їх цільність і художню вивершеність – якщо прибрати з вірша „Мост подгнивший...” останній рядок, саме так і буде, бо особистістна інформація спалює типізацію. А у вірші „Что было…” інша біда – він цілком гнилий, тільки два останні рядки суперові – „Зачем наши первые гости Здесь молча сидят до сих пор?” Що ж тут чинити? Виписати вірш вгору – виписати беґраунд, щоб він цілком був художньо сильний і стильно витриманий від початку до кінця. А ось інший вірш – тривалий, хоча перші два рядки вичерпують його поетичну енергію до крапки – „Затеряюсь в снегопаде Как умру”. Китайські і японські майстри сім років народжували три рядки, і боятися короткого, як спалах, вірша не варто.

Дуже сильні у авторки духовно-богоз`ясувальні вірші („Исповедь”, „Толпа текла...”), медитативно-філософські, („Подай мне милостыню”, „Соло”, „Я разучилась колдовать”, „Дар Кассандры”, „”), а також особистісний цикл. В неї чимало своїх художніх відкрить: „усталых раздумий”, „Уверенность уносят фонари”, „А волосы внезапно одичали”, „Месяц на моей мечте повис”, „Слетелись птицы на мою печаль”тощо.

Ми це називаємо інтимною лірикою, але це лірика розумної жінки, яка має характер і силу своєї волі – сказати йому правду. Чоловікам треба читати таку поезію, вбирати в себе як воду, аби розуміти логіку сильної жінки, якої йому заманеться торкнутись: „Не уходи, не возвращайся”, „Каким бы тонким не казалось тело, Его не спрячешь все же за душой”, „Ты ушел, любовь мою оставив На утеху вянущим цветам”, „Знаешь, до сих пор не понимаю – Для чего. Не понимай и ты”, „Звони, пиши. И если все дороги Приводят в Рим – мы встретимся с тобой”, „Как холодно в гостинице весной Листать журнал и ждать тебя из душа”, „Вся боль и нежность грешных наваждений Не заслонит обычную любовь”.

Є в книжці Анни Лупинос низка віршів просто бездоганних з будь якого погляду – „Теряя голову…”, „Болезненные страсти”, „Голоса”, „Я ехала по городу чужому...”, „Я бежала зха тобой”, „Помнишь, я гадала на тебя”.

Показовим у цьому контексті є вірш „Синові”: „Мой сын возлюбленный, когда-нибудь Придет твой час, ты осознаешь притчу, Которую пишу я для тебя. Она, как семя, давшее росток, Болит во мне, ища дорогу к свету. И этот свет, еще далекий, -- ты. Я так боюсь, что и твоя душа Пребудет ахиллесовой пятою, Ведь мы с тобой не греки – вот беда: Не смертью уязвимость нам грозит, А поиском нехоженной дороги. Не ноги – сердце там избито в кровь.” Все тут до речі, все на місці – і образний ряд, і людяність, і відповідальність.

У книжці Анни є проза, але я не є прихильником жанрової мішанини під однією палітуркою.

Що далі?

Творити, і, врахувавши недоліки першої книжки, прийти до читача з новою, де будуть кращі твори з першої і твори нового рівня художнього мислення цієї цікавої і самобутньої авторки. Назвою може слугувати один парадоксально-незглибимий рядок-образ-метафора – „Не уходи, не возвращайся...”

У будь-якому разі видавництво „Український клуб” готове докласти максимум зусиль, аби ця книжка побачила світ у княжому Києві вже до кінця року.