Не так давно, за підтримки благодійної вільної газети "Вечірній Коростень", її головного редактора, письменника В. Васильчука побачила світ скроєна збірочка новел коростенки Світлани Бароніної "Цвіт на дереві ".

Книжка викликае найтепліші почуття, що бентежать душу, змальовує в уяві прості, але такі реальні образи персонажів. Наче вийшовши із сільської маршрутки, побачиш: чи то тітку Галю, яка припинає козу Марту, чи то Віру Олексіївну, ще сидить в інвалідному візку та слухає солов'їні трелі, визираючи з теплою надією Лесю. Розкриті переживання сільських мешканців, обрамлені ліричною гармонією поліських пейзажів, легкими й точними штрихами, або ж навпаки – повністю розкритими картинами фактів, примушують цілком заглибитись у зміст твору. Авторка, поєднуючи події з духовним світом героїв, наштовхує читача на роздуми власної філософії життєвих принципів та переосмислення набутих вражень особистісного характеру, ставлення до людей.

Випадкові знайомі, що йдуть на допомогу, проявляючи одвічне християнське милосердя, чи вдячність, літнім жінкам, описові Світланою Петрівною, показують нам на скільки сильне бажання у неї бачити в нашому непростому світі незнищені паростки безкорисливої людської співучасті.

А спотворені долі, згаяні темним та безсоромним п"янством, чужІ життя болюче пульсують кривавими тілесними та душевними ранами в "Цвіті на дереві" та "Заколядую цему газдові..."

Надзвичайно вдалі дитячі портрети видають професійну сутність Світлани Бароніної. У "Вересневих сонечках" дівчатка-близнючки, народжені жінкою в літах, наче веснянкуваті кульбабки, пещені, бажані батьком і ненькою, й водночас незвичні весняні квіти восени. Так само, як хлоп"ятко із снів Віри Миколаївни, що втілився в синочка Сергійка – "Вистраждане щастя".

Бачити кохання сліпими очима Івана, збагнути через десятиліття про втрачену любов Натки й Сергія і пережити ніжність бабусі Катрі до давно померлого чоловіка Петра, вчить читача своїми новелами літераторка.

Більшість творів Світлани Петрівни пов"язанІ з мандрами, це, певно, тому, що вона сама постійному русі. І не лише фізичному, а як ото в народній казці – думкою, поспішає облітати всі усюди. З дитячою безпосередністю заглянути в очі, душу свого випадкового попутника, чи доброго приятеля, щоб вже на ранок покласти на папір думки , події, образи і знову шукати фарби переживань, смутку, ніжності, надії в чудеса.

Дивувалася назві – «Цвіт на дереві»... На якому, чому? Вияилося, що то не квіти, а рукотворний весняний цвіт, роблений з вірою у диво, надією на маленький слід існування людини в цьому тлінному світі.

Відверто скажу, що на мою душу, гарним квітучим слідом в мистецтві щедрої поліської землі є творчість скромної, загадкової пані, висококваліфікованого педагога, що серцем живе за долю дітей, талановитої журналістки Світлани Бароніної.