Що я знала про Віктора Кордуна до того, як прочитала цю книжку? На жаль, неприпустимо і непростимо мало – що це поет Київської школи, що він опікується творчою молоддю, і деякі з тих, кого він “веде”, надзвичайно талановиті – наприклад, Галя Ткачук – а це свідчить про те, що “вчитель”, принаймні, має смак і поетичний слух. Читала щось із його віршів, та не скажу, що вони справили на мене аж надто велике враження. І раптом, як удар під дих, оце – “Донна вода”.

Віктор Кордун: Трава над травою. К.: Неопалима Купина, 2005

Розумію, що поет зовсім не те мав на увазі, що привиділося мені за цією – майже констатацією, – просто цієї миті ми зустрілися – у часопросторі, у підсвідомості, щось зрезонувало у моїй душі, уяві, світосприйнятті. Я пірнула в цей поетичний і філософський світ, ніби захлинулася в цій свіжості, непередбачуваності образів, висновків...

Літо впідповні

голубіє волошками, –

небо пустило на землю

найдрібнішу малечу

потішитися теплом у житах.

Зізнаюся, хоч трохи соромно: завжди з підозрою ставилася до поетів (саме як до поетів), які пишуть винятково білим віршем, особливо, якщо й ритм якийсь розхристаний. Мені здавалося, що таким елементарно не вистачає поетичної техніки, школи, чи що. Але ж цей поет, який, поза сумнівом, полюбляв щонайбільше вірш розкутий, умів утримуватися і в традиційних поетичних рамках рими і ритму, не стаючи від того ані менш сучасним, ані більш старозавітним:

Щукенція слизька, вертка, несамовита і несита

в чужому сні чи в повені гуляє на все літо:

зринає часто стрімголов зубаста тінь з-під ряски –

і хоч ти згинь! – куди не кинь:

скрізь гибель без огласи.

І якщо хтось дорікне мені: мовляв, обрала для прикладу жартівливий вірш, то ось вам інший, пронизливий, як срібна голка інею, що раптово торкнула серця:

Мій Господи, не покидай мене!

Так тихо скрізь – життя довкруг завмерло.

А що як нині час увесь мине,

і я лишуся сам, як в давній скойці перло.

Ця поезія не може залишити байдужою і, Господи, якою ж сліпою й глухою я була, що не помітила цього раніше... На превеликий жаль, розуміння багато чого, як той життєво необхідний ковток води у пустелі, приходить надто пізно... Аби лиш приходило – хоч колись.