І
Із автором crazynovel «БЖД» Сашком Ушкаловим я познайомилася цілком випадково – через Інтернет. Він написав коментар до моєї розповіді про зустріч світанку на даху багатоповерхівки. Це було в червні 2006 року – саме у той час і писався твір Ушкалова – «БЖД».

Дещо пізніше, через півроку, я написала статтю «Побачення з сонцем», яку подала на конкурс журналістів до броварської газети «Обрії Батьківщини». (Статтю опубліковано в № 5 (21) від 8 лютого 2007 року).

А навесні 2007 р. вийшла книжка «БЖД». На київській презентації ми зустрілися вперше поза Інтернетом.

Я в жодному разі не звинувачую пана Ушкалова у «запозиченні» ідеї, адже ні я, ні хтось інший (принаймні, в Україні) не має монополії на зустріч світанку на даху багатоповерхівки. Тут потрібно сказати зовсім про інше: цей випадок – наочний приклад того, як ті самі ідеї можуть витати одночасно у різних куточках країни, континенту або й світу. Ось так, паралельно, одночасно, відкривають закони у науці, щось винаходять. Хоча це, напевне, занадто голосно сказано. Тому «БЖД» читалося з двома відчуттями: цікавості та постійного де жавю.

І І

А тепер – до самого твору. Власне, до образу сонця, який зустрічався у Сашка і раніше. То ж ризикну «обізвати» Ушкалова «сонцепоклонником», які, здавалося б, уже давно й безнадійно перевелися в українській літературі.

Щодо «БЖД» , то сонце – це, з одного боку, символ народження нового дня, нового етапу життя, надії, який несе у собі позитив. Проте, чи багато позитиву зможе принести сонце, яке не впоралося навіть із власним карієсом?.. Воно безпорадно і безмовно спостерігає усе, що відбувається, і витримує навіть образливі жести у свій бік та прокляття.

Наприкінці ж твору світило виринає з моря. І тут простежується паралель із новонародженим. По-перше, сонце омивається водою, воно – чисте, оновлене, і, по-друге, перші 40 хвилин не виділяє радіації – фактично є спочатку безгрішним,

як немовля. Чи не означає це, що герої нарешті позбудуться порожнечі у душах і стануть щасливими?.. Хоча щастя кожен розуміє по-своєму, а герої, здається, багато з чим у житті ще не визначилися. То, можливо, їхнє щастя якраз і полягає у пошуку? Так чи інакше, питання про це залишається відкритим і для персонажів твору, і для читачів.

Беззаперечним є тільки одне: БЖД – це не нудний вишівський предмет, а мистецтво пошуку себе в інтерпретації харківського шибайголови Сашка Ушкалова.