Ганна Черінь. Авангард. Поезії. – Київ: Ярославів Вал, 2006. – 376 с.

Творчий доробок Ганни Черінь, відомої української письменниці з США не потребує оцінки, бо він давно належним чином поцінований в Україні й у світі. Феномен літературного довголіття письменниці (поетичний дебют датований 1949 роком), що асоціюється для мене зі спортивним переможним марафоном, потребує окремого дослідження. І тим більше цікаво – а що нового сказала поетеса у цій книзі? Судячи з поданої хронології, вірші писалися останні 5 років. Слово від автора інформує читача, що у книзі «віддзеркалені події буремних останніх літ», пояснює етимологію назви – «коли наш юний авангард вийшов на Майдан воювати квітами й привітами».

Книга вийшла в Україні, і як справедливо зауважує у передньому слові Михайло Слабошпицький, це – позитив, що свідчить про єдність української літератури, де яскравою зіркою сяє ім`я Ганни Черінь.

Ганна Черінь – справжня патріотка. «Через Атлантик – невидимий міст. // Його не розірвуть ні бомби, ані жерла. // Який животворящий, вічний зміст // У цих словах звичайних: «Ще не вмерла!». Її цікавить сучасна історія України, їй болять наші рани, наші невдачі: «Ти прости мені, люба країно, // За цю мову нестримно гірку: // Щебетати щораз солов`їно // Вже не личить мені на віку.» У віршах відображені конкретні факти, навіть згадуються імена владних політиків. І тому мені видається, що ці вірші – явище скоріше психологічне, ніж поетичне. Авторка декларує: «Гей, поети! Не бавтеся грою // В психедельність модерних химер! // Ви слова перекуйте на зброю - // Непотрібні шаради тепер.»; «Не пісні нестерпуче солодкі, // Нам потрібні правдиві слова.» - свідоме самообмеження! Мені пригадуються слова, що були сказані у свій час про Достоєвського (цитую з пам`яті – Т.Д.) – «Какое счастье, что он не писал стихов! Представляете, какие метели бы мели по всей планете!». Я познаходила у нашої поетки такі перлинки, такі зблиски, що годі й сумніватися! Судіть самі: «Поки впадуть на трави діаманти, // що нагідками завтра розцвітуть.// І дощ на хвилях тихого анданте // Подавсь кудись у невідому путь…»; «Ой, у нас несусвітні морози, // От-от замерзатимуть сльози.».

Авторці добре відоме почуття нестерпної ностальгії. Вона звертається до новітніх емігрантів: «Тяжкою працею згорьоване майно // Ніколи не заступить Батьківщини, // Бо серце тужить болісно. Воно // Не знає кращого від України. // Лишайтесь в Україні! Там родина, // без неї ви – безрідна сиротина.»( підкреслення авторське - Т.Д.).

Переболені сентенції вистраждані життям поетеси, вона має на них незаперечне право. Але попри все, їх було би забагато, якби не щасливо притаманне пані Ганні відчуття іронії й самоіронії: «Прокидаються ті, що заснули, // Навіть ті, хто вже мало не вмер.», «Всім нам любий сентимент. // А як справи стали б гірші, // Поетичний президент // Нам читати буде вірші…», «А краще б десь над річкою сидіти // З життям непроданим. Хоч би й тому, // Що не спішить його ніхто купити.».

І нарешті, вірші про кохання. До них можна було б узяти за епіграф ці рядки поетеси : «У п`янких розкошах олеандрів // В серці проростає пізньоцвіт».