Петро Сорока видав чергову книгу “З вершин чужого світу. Літературний портрет Сергія Ткаченка” (“Сорока”, 2006р.).

Хто такий Сергій Ткаченко? З книги довідуємось,що герой даної книги є письменником – димломатом, що впродовж більш як двадцяти років живе і працює в США. Поет з Ткаченка посередній, хоча, безсумніву, щирий. Це, вочевидь, добре розуміє і сам автор книги. Хоч каже про це скромно, з певним натяком: звісно, при бажанні у збірці можна знайти й прохідні рядки, деякі банальні висловлювання… А далі вже ніби оправдовує свого героя: для поета важливе, як бачимо, не плетиво словесних візерунків, яким він має намір вразити, ошелешити чи подивувати читачи, а вміння переказати захоплення людиною, її силою і мужністю, відданістю рідній землі. Та нас в даному відгуку цікавить не стільки сам рівень поезії Ткаченка, скільки його розуміння своєї місії, зокрема і в поезії також. Сороківський герой, хоч і родом з України, більше - наш з вами співвітчизник, проте добру половину свого життя провів поза її межами, спочатку як військовий перекладач на флоті в Середземному морі, згодом в дипломатичній місії при ООН. Там же, в Ню-Йорку вчиться і його син.Ткаченко звісно патріот України, його син, дарма, що виріс поза рідною стихією, безсумніву, теж відданий національній справі, і в разі конфлікту (не дай Боже, звісно) поміж двома країнами, його роздвоєне серце, не вагатиметься на чиєму боці пристати… Але мені попри все те, особисто, зовсім не імпонує отой їх заокеанський патріотизм. Ну важко мені повірити у те, що людина яка свідомо відірвалася від рідної крони й сухим листком відлетіла за крайсвіти, може по справжньому розуміти і відчувати наші з вами переживання і відчуття. Людина, котра “додому їздить лише у відпустку”, а коли приїжджає,то таке відчуття ”ніби прибув я сюди із чужої планети…”. Але менше з тим,хай собі приїздять в гості до України,в ряди-годи згадуючи свою батьківщину,але коли такі “ззаокеанські патріоти”, вочевидь відчувши свою значущість, починають нас поучати: що, як і коли - я вам давно казав: пора будить глубинку! То наш міцний резерв і наш останнй фронт… - то це, щонайменше викликає здивування. Поет лише у віршах прагне повернення додому (Туди вернутися, забувши цей вертеп! Там моя мати - Січ, і там мій батько - Степ), лише у віршах і бачить як “Україна картоплю садить”…

Єдине, що направду вартісне у Сергія Ткаченка так це інтимна лірика і переклади. Ось де відчувається майстерність і досвід.

Твоя статура – не міг відірвати від неї очей -

Була схожа на віолончель - а, може все-таки, навпаки…

Й цілувати – ті млосні губи,

Що доводять мужчин до згуби… - буває, що і жінок також…(мужчина це

зрозуміє)

Розкриваю тебе і читаю

На одній і тій же сторінці

І ніяк не насичусь до краю,

Хоч і повен тобою – повінця

Стільки літ п'ю хмільну вологу

З пелюсток жагучої квітки,

А ще й досі не знаю, їй-богу,

Звідки чари ті в тебе, звідки?

Петро Сорока підсумовує - захоплення поета близьке і зрозуміле… За ними не видно мук творчости, хоча без них, увочевидь, не обійшлося. Але цього не повинен знати і не знає читат. Але читач, особливо доскіпливий, таки дещицю вгледів і його глибока уява вже змалювала накреслені поетом ці “муки творчості” коли:

Я входжу в тебе, як в море,

Обережно ступаючи

По слизькому камінні

Серед лякливих риб

або

Твій стан — став зненацька тугий, як напружений лук,

Аж випнулись перса і гордо звелась голова…

Поетова муза - власна жінка Ліза, чи, як жартує він сам – “Мона Ліза”. Але поет, напевно не був би ним, коли бодай вряди-годи, не заглядував й на інших жінок. Так, наш герой, вельми спостережливий:

В морі – гола-голенька -

Наче пава, ступа.

Я їй слово - ой, ненько!

Вона тут же хутенько:

“Jenevourcomprendpas!”

Прикрива скромно лоно

Прискоря жвавий крок…

Донечко Аполлона.

Не ховай так салонно

Ту найкращу з квіток!

Або й навіть просто невірний своїй дружині -- сміємо так думати (але не сміємо судити) із самих віршів поета, оскільки П.Сорока нас авторитетно переконує, що поезія Сергія Ткаченка, на одміну від більшості українських поетів не з уяви, тобто не є видуманою, а надхнена пережитим…

Океан став тебе обнімати,

І вдихати твої аромати,

(…)

Анджело з ангельським станом,

Як би й сам хтів я стать океаном…

Нас було в цілім світі - троє:

Тільки ти,океан і я.

(…)

Потім — нас залишилося двоє:

В цілім світі — лиш ти і я.

Ми шаліли, мов діти з тобою,

Чарівна незнайомко моя.

Щодо перекладів,то автор книги наводить порівняльні зразки віршів закордонних поетів, у перекладі різних українських пиьменників. І свідомо підводить читача до думки, що переклади Сергія Ткаченка є найкращими і особливо наближеними до оригіналу. Тут я цілковито погоджуюсь із паном Сорокою. Перекладацький рівень його піддослідного є направду фаховим і талановитим.

Залишається письменнику-дипломату Сергію Ткаченку побажати здійснення його мрій, і направду бути щасливим.

На березі ріки поставити намет -

Як мало в цім житті потрібно нам для щастя! -

І смакувати знов,немов святе причастя,

Надсиничанський хліб і над”ятранський мед!