Якось до нашого сайту приплуганилось реклямне повідомлення про луцький альманах „Нова проза”, що його редаґує і видає Юрій Сичук, член НСПУ.

Не маю нічого проти ні альманаху, ні тим більше пана Сичука. Але з`ява такої претензійної назви викликає запитання – в чому нова, чому нова і на противагу чому нова? Колись була „Нова література”, яка нічим новим не стала і нічим новим не відзначилась. Зараз є „Інша література”, яка теж, відверто кажучи, не інша, бо її сліпі проводирі хочуть і рибку з`їсти, і ... Але так не буває.

У контексті цього всього цікаво було купити роман Сичука „Вовки”. Властиво, багато хто (Богомазов чи Лариса Денисенко) каже, що їм критика без потреби. Але критика геть необхідна читачеві, що є водночас і покупцем. От іду я в маґазин, ризикую своїми грошима, а маю пшик. І чи не шкода мені грошей по тому? Властиво, для того і є журнали, сайти та інше чтиво, яке дозволить прочитати уривки, інтерв`ю з автором і критичні розправи текстів.

Назва роману насторожила – вже тих вовків і вовкулаків мали-сь-мо до лиха. Найталановитіше сю тему провів у нашій літературі Володимир Дрозд („Листя землі”, „Вовкулака”).

Сичук не дає нам нової прози, нового погляду і нового стилю: письмо його зужите, нехудожнє, розжовувально-публіцистичне і вкрай непоживне. Як результат – це нецікаво читати. Герої теж якісь пластмасові – без облич, осібної мови, без характерів.

Зайве казати, що загальна неспромога автора зумовлює його абсолютну профнепридатність як прозаїка: тут маємо повний набір літературних дурниць і невправностей.

От автор пише: „Лесь підвівся з покривала, розстеленого на зеленій соковитій траві...” Виникає питання – для кого трава соковита? Для Леся? Для Марисі? Для корови? Для автора? Відповіді немає. Автор просто не подумав. Але далі до тої трави, як імовірної їжі, повертається – за кілька сторінок читаємо: „Темними та безживними видавалися трава і кущі”. Оце вже фініш – то була соковита, а це вже безживна.

Не гребує автор і авторською хлухотою: „по даХУ Їм здалося”, „Якби ж то хоча б знати, ЩО З НИМ І ДЕ МАРИСЯ”.

Небезпеки чигають на автора і тоді, коли він удається до філософствувань: „Адже, насправді, грішне лише тіло, воно потребує насолод, які, подекуди, неможливо задовольнити протягом усього людського життя. І тільки душа не потребує цього...” Отже тіло без душі любить і прагне любити. Цікава теорія, але як вона далеко чимчикує від реальності і від реального читача.

Найбільша проблема автора в тому, що він не показує, а переказує, не відає, а переповідає поганим ґазетним стилем невідомо що.

Думаю, що краще купити дві пляшки доброго пива і спожити їх на соковитій траві, ніж купити і мучити в себе сей безживний роман.